(частина перша)

                                                                                                                 © Станіслав Губерначук

Філолог, Київ

Усе підказує, що у трипільських зображеннях Небесних Світил, води, дерев, тварин потрібно бачити тільки тотеми трипільців, які, за уявленнями людей ще мезолітичної доби, були прародичами, друзями, опікунами людини. Прадавні уявлення, що все у Світі є одного походження знаходимо у Ведах. Там є міф, що дочки Дакші-Сонця народили від внука Бога-творця корів і коней, яструбів, ворон, пугачів, сов, зміїв та ін.

Аналіз оздоблення трипільського посуду і пластики (ліплених із глини фігурок) уможливлює робити висновок, що найпошанованішими тотемами-тваринами у творців Трипільської цивілізації були тур-бик, змія, коза, пес, птахи. До них же треба зарахувати вепра, ведмедя, риб, зображення яких іноді є в трипільських орнаментах і пластиці. Особливу роль трипільці відводили тотему-дереву - його зображення маємо у деяких групах трипільських поселень 16 % від усіх відомих трипільських знаків. І в українських обрядових піснях, особливо сонцепоклонницького походження, саме згадані представники фауни і флори завжди виступають помічниками, опікунами пісенних героїв. Ці тотеми в наших піснях наділені здатністю говорити, сміятися, веселитися, чи то, як писав І. Огієнко, вони в уяві людини "очоловічнювалися", себто вважалися родичами людини. Усе сказане вище вимагає висновку, що українські обрядові пісні зберігають міцну пам´ять про добу Трипільської цивілізації та ще раніші часи тотемізму.

Ця ж пам´ять про Трипільську добу, за твердженнями дослідників, збереглася і в українському народному прикладному мистецтві. Особливо вражає, що всі трипільські тотеми і солярно-люнарні символи успадкувала українська геральдика, а конкретніше - родові герби української шляхти. Знаки-символи творців Трипільської цивілізації повторюються у багатьох гербах нашої шляхти. Як могло таке статися? Трипільська символіка має сакральний характер і увібрала в себе усе найголовніше із сонцепоклонницької віри. А чимало родин української шляхти зберігали перекази про своїх прапредків часів Русі-України, навіть ще сонцепоклонницьких часів. Так, наприклад, упорядники збірника документів української шляхти, що вийшов у XIX ст. під назвою "Акти о шляхєтскіх родах Юго-Западной Росії", зазначають, що деякі родини тієї шляхти пам´ятали родові легенди про походження їхніх родів від князів Русі-України, удільних князів та боярів. Так само дослідник української шляхти М. Теодорович наприкінці XIX ст. писав, що деякі родини нашої шляхти, як¬от Чоповські та Білоцькі-Харченки, посилались на грамоти ще часів Великих київських князів та удільних князів. Краєзнавець із Коростеня М. Брицун-Ходак вияснив, що такі родини шляхти житомирського Полісся, як Волковичі, Вовковичі, Вовковські, Гаєвські, Дідковські, Каленські, Корчевські, Пашинські, Сингаївські, Чоповичі, є відгалузками воїнських родів ще Деревлянського князівства. До таких же належали й родини Ворон, Єльців, Немировичів, Сенських, Халецьких та ін. Імення тої деревлянської верхівки збереглися у географічних назвах житомирського Полісся. Саме у цьому краї мовознавець О. Купчинський виділяє найбільше в Україні відпатронімних топонімів із докиєворуським суфіксом -ичі: Білошичі, Варповичі, Гаєвичі, Дідковичі, Каленичі, Левковичі, Речичі, Чоповичі та ін. За цими назвами поселень стоять прізвища, прізвиська, імена родоначальників-засновників чи власників поселень.

Отже, родоводи української шляхти мали свої початки десь у сонцепоклонницькій добі, а окремі роди зберігши пам´ять про своїх предків-сонцепоклонників та їхні символи-знаки, родові емблеми. Не без того, що від покоління до покоління в таких родинах передавалась інформація, що тотемом певного роду є таке-то Небесне Спітило, така-то тварина, така-то рослина. Про те, як давно родові тотеми почали виступати знаками-символами певного роду підказують Веди. Одним із епітетів Бога Шіви був епітет Врішака, себто, той, хто має емблему бика (у санскриті вріша - то бик, самець). Виходить, що не пізніше ІІ тис. до н. е. знатні роди мали емблеми із зображенням певної тварини-тотему як опікуна роду.

Князівські та боярські емблеми часів Русі-України та й їхні межеві мітки, звичайно ж, успадкувала українська шляхта. Бо чому б то високонароджені достойники, що вешталися по королівських дворах, раптом брали до свого герба якусь там козу, ворону, а чи й жабу? Виходить, зображення на гер6ах такої живності не викликало жодного сорому, а навпаки було предметом гордощів, що то символ славних колись предків, від яких родина успадкувала не тільки славу, а й право на земельні наділи, на високе становище у суспільстві. Недаремно, скажімо, герб із зображенням козла мав офіційну назву - Еліта. Заслуговує уваги і така ось деталь - у більшості гербів української шляхти переважають блакитні, жовті, сині, золотаві кольори, себто наші предковічні національні.

Важливо, усі тотемні знаки-символи героїв нашої шляхти ще тисячі років до того були поширені в оздобленні посуду носіїв Трипільської культури. Це знаки-символи Сонця, Місяця, Зірок, тура, кози, змії, пса, вепра, ведмедя, птахів та ін. Тож можна стверджувати, що герби української шляхти зберегли пам´ять про трипільські часи. Так, наприклад, трипільські знаки- символи Сонця О. Братко-Кутинський знаходить у гербах української шляхти родин Гудовичів, Драгомирових, Мазаракіїв, а трипільські знаки-символи Місяця - у гербах Буткевичів, Добровольських, Мартиновичів, Речицьких, Стоколенків-Клименків, Шишковських, Шиговських. Знаки-символи Зірки, за О. Братком-Кутинським, мали у своїх гербах шляхтичі Апостоли, Гамалії, Долинські, Корнієнки, Корицькі, Мовчани, Остряшкови та ін. У деяких орнаментах трипільського посуду, як-от із поселення Липчани, є зображення тричасної сварги, що символізує колообіг Сонця. Такі ж тричасні сварги, правда, у вигляді сигнальних ріжків, були в родинних гербах української шляхти Булашевичів, Нарбутів, Ролів, Тромб.

(частина друга)

                                                                                                                  © Станіслав Губерначук

Філолог, Київ

Дуже поширеними у гербах нашої шляхти був блок знаків Місяця й Зірки. Той герб називався Леліва. Із такою ж назвою сув´язь цих знаків, як зазначалося вище, малювали українці на своїх весільних хоругвах. Як видно із виданого у 1815 році зібрання документів "Родословная кніга дворян Кієвской губєрнії", серед шляхти Київщини герб Леліва мали Василевські, Войновські, Краєвські, Нряжикевичі, Риковські, Флоренські. А ще зображення Місяця й Зірки було у гербах Мазеп, Вишневецьких, Тарновських, Войнаровських, Дорошенків, Куликовських, Джунковських, Лучаїв, Білинських, Ільницьких, Яворських, Дашкевичів, Черкас, Юзефовичів, Ковтуновичів, Круп'янських, Краєвських, Сахновських, Сенкевичів, Славинських, Лесеневичів, Стефановичів та ін. Що таке Леліва? Чому цей блок знаків брали до своїх гербів наші шляхетські родини? Бо поєднання Місяця й Зірки ще із трипільських часів у наших предків символізувало кохання, початок нового життя, продовження та безкінечність роду. У наших обрядових піснях Зоря - то символ дівчини-нареченої, а Місяць - символ парубка-нареченого. А Боги кохання у нас мають імена Лель і Полель. Слова Леліва та Лель, як зазначалося вище, мають трипільські початки. Важливо, блок знаків Місяць-Зірка був улюбленим у творців Трипільської цивілізації - його знаходимо в орнаментах посуду із трипільських поселень Більче Золоте, Липчани, Стіна, Чечельник, Піщана, Тальянки, Майданецьке та ін.

Носії Трипільської культури успадкували від людності кам´яного віку культ роду. Дослідники одностайні в думці, що зображення жінки, дівчини на трипільському посуді та в трипільській пластиці саме і є вираженням культу роду. Ті жіночі образи трипільців сучасні дослідники називають: Рожаниця, Велика Мати роду, Берегиня. Вражає, що пам´ять про той, ще кам´яного віку архетип - зображення жінки зберегла геральдика української шляхти. Дівчина красується в гербах Дембінських, Довгалевських, Крижановських, Турських, Руликівських, Ціхоцьких. Найчастіше та дівчина має на голові корону, іноді вінок, як, наприклад, у гербі Руликівських дівчина виглядає як українська наречена - у вінку і стрічках. Дівчата у гербах нашої шляхти нерідко намальовані із розпростертими руками, точно так, як часто й трипільські Берегині. Особливе замилування викликає зображення короновaної дівчини, яку везе на спині ведмідь. Такий вражаючий сюжет бачимо, зокрема, у родових гербах української шляхти Косинських, Кендзирських, Дембінських, Але чому то мила дівчина довірливо любенько возсідає на спині дикого грізного звіра? Чому не боїться його? Здогадуєтесь? Авжеж, той ведмідь - то опікун, друг і прапредок роду (в уяві наших пращурів). Отже – родовий тотем везе Берегиню, Велику Матір роду, опікується нею. Якщо взяти до уваги, що серед трипільських пам´яток є й зображення ведмедя, то не буде натяжкою стверджувати, що отой тотем-ведмідь "привіз" Велику Матір роду у герби української шляхти, краще б сказати, у роди української шляхти, ще з часів Трипільської цивілізації.

Герб із ведмедем, який везе на спині дівчину, офіційно називався Равич. А чи не ведмідь тому причиною? Первісні мисливці, згідно з уявленнями тодішніх людей, що тварини підслуховують і розуміють людську мову, не називали перед полюванням справжніх назв промислових звірів, аби їх не насторожити, не наполохати, а користувалися умовними назвами тих звірів (евфемізмами): той, що відає, де є мед - медвідь/ведмідь і т. п. Сказати б образно, назва медвідь/ведмідь - то з "ласки" первісних мисливців, можливо, "псевдонім" того хюкака. Це припускає фольклорист В. Давидюк. Можливо, що справжня назва ведмедя у наших неолітичних предків звучала щось на зразок рав, рава від здатності того звіра ревіти. І тут спадає на думку порівняння із Ведами - там фігурує лісова істота-демон Раван. А в санскриті є слово рава у значенні рев, ревіння. Щодо назви герба нашої шляхти Равич, то її суфікс -ич підказує, що йдеться про якогось нащадка якогось тотема, духа, Божества. А чи не Равана-демона? В усякому разі можна припускати, що в назві герба Равич збережений мовний корінь Трипільської доби. Пошанування ведмедя як родового тотема спричинилося до появи на українських землях географічних назв Вемедівка, Ведмежанка, Ведмежі Води та ін. Імовірно, що й ті кілька наших географічних назв із коренем рав/рава (Равське, Рава-Руська) мають якийся зв'язок із можливою первісною назвою ведмедя - рав, рава. Прикметно, ім´я Рав´ята закарбоване в одному з київських графіті ХІ-ХІІІ ст.

Найпошанованіший у творців Трипільської цивілізації тотем тур знайшов своє місце і в гербах української шляхти, зокрема Висоцьких, Зозульських, Куликівських, Оєзинських, Павловських. Варте уваги те, що слово тур уже зустрічається у Трипільській добі - воно було в лексиконах індоаріїв та етрусків. До найдавніших тотемів наших предків, як вважають дослідники, належала й змія. Її зображення як родового тотема успадкували українські шляхетські роди Байбуз, Брояків. Із доби тотемізму, як стверджує О. Братко-Кутинський, походять зображення кози/козла у гербах шляхетських родів Козловських, Полукозиць. Ця ж тварина-тотем намальована і в гербах родин шляхти Бялоцьких, Лоханських, Маковських. Прикметно, родини Козловських і Полукозиць зберегли свій родовий тотем/козу не тільки в гербах, а й у своїх прізвищах, які походять, без сумніву, від відтотемного імені першопредка роду типу Козел, Коза, Козик тощо. Те саме стосусгься і родини української шляхти Кур і Куриленків, у гербах яких зображені як родові тотеми кури (півень). Збереглася назва родового тотема і в прізвищі родини Ястрембських. У спольщеному прізвищі все-таки чітко простежується основа ястреб. Саме цей птах як родовий тотем намальований у гербі тих Ястрембських. Зображення яструба маємо і в гербах шляхетських родин Дабіжів, Дуничів, Мосцинських, Протасевичів, Рачинських, Свинцицьких, Хмільовських. Герби із зображенням яструба офіційно називалися Ястребець, зберігши назву птаха-тотема. Назва цього птаха має ще трипільське походження - за Ю. Мосенкісом, слово яструб належить до трипільського прасловника української мови.

Назву птиці-тотема успадкувала у своєму прізвищі родина нашої шляхти із прізвищем Голуб. Цей птах, що виступає в українській міфології та обрядових піснях світотворчою силою, став привабливим як тотем і для предків української шляхти із прізвищами Горський, Вербицький, Задарновський, Круп´янський, Сакович, Тимановський, Уземський. Усі ці родини мали у своїх гербах зображення голуба. Лексему голуб, за Ю. Мосенкісом, українська мова успадкувала з мови трипільців. У орнаментиці носіїв Трипільської культури трапляється зображення пса і вепра, зрозуміло, як тварин-тотемів. У Деревлянській землі, як стверджує краєзнавець М. Брицун-Ходак, вепр був жертовною твариною Богу Перуну. Отже, племінним тотемом задобрювали Бога. Зображення вепра подибуємо у родовому шляхетському гербі Крижановських. Іншого тотема - пса взяли у свої герби Конашевичі-Сагайдачні, Орлики, Корчаки, Ставські, Шульці.

(частина третя)

                                                                                                                 © Станіслав Губерначук

Філолог, Київ

Кілька родин нашої шляхти мали у гербах тотема-вовка. Так, на щиті герба Лянцкоронських бачимо образ вовка, із рота якого пашить полум´я. Ввели у свої герби зображення вовка-тотема шляхетські роди із житомирського Полісся Пашковські та Пашинські. На зв´язок представників нашої шляхти із культом вовка указує записана М. Брицуном-Ходаком оповідь: "Були в Пашинах вовкулаки. Чародії були. Могли у вовка перекидатися. Вовкулаками були батько й син Вовковські". Поза сумнівом, що родовими тотемами у предків ряду українських шляхетських родин були птахи лебідь, орел, ворона. Малюнок лебедя мали у своїх гербах Борковські, Муховські, Шемети, а шляхта із прізвищами Драгомиров, Тетеря ввели в свої герби зображення ворони. Прикметно, відтотемне прізвище Ворона було у найдавнішої шляхетської родини житомирського Полісся, предки якої належали до воїнської касти Деревлянської землі. Зображення орла прикрашало герби шляхти із прізвищами Полетика, Сулима.

На щиті шляхетської родини Батурських намальовані три симпатичні жабки. Трохи дивно? Але не поспішаймо дивуватися. Для первісних мисливців, як припускає В. Давидюк, початок жаб´ячих хорів на весні підказував про настання линьки у хутрових промислових тварин, отже, й про необхідність припиняти полювання на тих тварин через поганий стан хутра. А ще для давніх людей співи жаб у певному місці означали, що там є вода, а в ті давні часи люди селилися тільки побіля водойм. Прикметно, один із гімнів "Рігведи" присвячений саме жабам, які віщують дощі, виспівуючи перед дощовою погодою. От вам і жаба-помічник людини. Ось чому ця істота була тотемом у певних родів.

Одним із найдавніших українських архетипів вважається дерево. Зображення дерева доволі часто віднаходимо у оздобленні трипільського посуду. Культ дерева присутній у багатьох українських обрядах. А в українських обрядових піснях оспівуються як рай-дерево явір, дуб, липа, береза, сосна, верба та ін. Отже, названі види дерев були тотемами у наших предків-сонцепоклонників. Зображення дуба, сосни прикрашають відповідно герби шляхетських родин Русанових та Годзембів, зрозуміло, як дерев-тотемів.

Усі перераховані тут pодини української шляхти із їхніми тотемами в гербах обов'язково мають якийся зв´язок із певними українськими географічними назвами. По-перше, назва родового тотему могла бути використана як ім´я прапредка роду (що часто траплялося), а те ім´я, у свою чергу, прислужилося для витворення назви поселення, яке заснував чи яким володів отой прапредок. Друге, назва родового тотему могла бути використана для називання річки, потоку, озера, урочища, які локалізувались на землях певного роду. Ось тому в Україні є так багато відтотемних географічних назв, як наприклад, Веприк, Ведмедівка, Вороніж, Лебедин, Тур´я, Курозвани, Ястребня. Ястребенька, Соколів, Сокільча, Жабина, Кабокрик, Дубно, Дубрівка, Сосниця, Яворів та ін. Про це все йтиметься далі. Отже, у гербах української шляхти зберігається пам´ять про часи тотемізму на українських землях та про пізніші часи Трипільської цивілізації. Доба тотемізму, за М. Чмиховим на наших теренах почалася десь у ІХ тис. до н. е.

На закінчення теми гербів шляхетських родин треба внести ясність у питання української шляхти. У нашій та й зарубіжній літературі помилково вважають чимало родин української шляхти поляками. Ця помилка живе і у свідомості багатьох українців. Такі вже парадокси української історії. Але із опублікованих у ХІХ ст. документів української шляхти (збірка "Акти о шляхєтскіх родах Юго-Западной Россії") видно, що десь із середини ХVІ ст. до середини ХVІІ ст., коли Польща поширила свою владу на українські землі, понад 700 родин української шляхти перейшли у католицьку віру, зреклися українства, звабившись ледачим життям у тіні чужого меча. Дехто з істориків називав ту нашу еліту "украденими дітьми". Дійсно, Польська імперія переманила на свій бік ту нашу еліту з її багатствами і державницьким розумом. Україна залишилася як бідна бездітна вдова на попелищі. Згодом чимало із тих перекинчиків, як-от Сапеги, Остророги, Чарнецькі, Друцькі, допомогли Польщі остаточно поневолити українців. Як бідкався І. Мазепа: "Самі себе звоювали". Уже тоді у ХVІІ ст. дехто з українських патріотів печалився отим зрадництвом української шляхти. Зокрема М. Смотрицький у своєму "Треносі" наводив великий список родових прізвищ.Українських шляхетських родів, які спольщилися, причислили себе до поляків: " ... княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі. Сангушки, Чорторийські, Пронскі, Ружинські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколовські, Лукомські, Пузини та ін. без ліку ... Хоткевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, 3еновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, 3агоровські, Милешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та ін.".

Отже, ми повинні вважати своєю, українською, символіку гербів навіть тієї частини нашої шляхти, яка сама себе зачисляла до польської шляхти. А в тій символіці, як ми переконалися, є надзвичайно багато цінної інформації про українську сонцепоклонницьку минувшину, про Трипільську цивілізацію. Важливо, герби української шляхти указують на тісний зв´язок українства із Трипільською культурою і є ще одним аргументом, що українці – нащадки Трипільської цивілізації.