Про це йдеться у книзі старшого викладача кафедри українознавства Івано-Франківського національного медичного університету кандидата історичних наук Любові Сливки «Галицька дрібна шляхта в Австро-Угорщині (1772–1914 рр.)», яка побачила світ за сприяння видавця, знаного мецената літературного процесу на Прикарпатті, власника відомої книгарні «Софія» в Івано-Франківську Юрія Височанського. Вже сама поява такого дослідження, географічні межі якого охоплюють східну територію всієї Галичини (крім Прикарпаття, ще й Тернопілля і Львівщину), зацікавлення його тематикою (від лютого 2009-го реалізовано вже кількасот книжок) засвідчують про суспільну тенденцію в Україні до відновлення історичної пам’яті – не лише, так би мовити, всенародної, а й окремих родів. Нині чимало наших співвітчизників загорілись ідеєю відшукати власні родинні корені. А ті, хто зумів відтворити свій родовід до певного коліна, гуртуються у громадські шляхетські об’єднання. Бо отримали на те підстави.

– Оскільки в нашому краї останніми роками чимраз посилюється інтерес людей, небайдужих до вивчення свого родинного коріння, я і взявся за видання цього грунтовного дослідження, – розповідає представник української шляхти гербу «Сас» Юрій ВИСОЧАНСЬКИЙ. – Тема вельми близька мені, бо й сам я свого часу перебував у таких пошуках, досліджуючи походження власного прізвища, та, власне, й далі цікавлюся всіма знахідками в тій царині. Тож можу запевнити, що то безумовно пізнавальна і добротна книга про шляхетні роди Галичини, хоча це лише початок досліджень. З неї читачі можуть багато чого довідатися, можливо, і про власні шляхетські корені, або ж отримати імпульс до студій над вивченням своїх родоводів. Адже в книзі вміщено перелік родів, у тому числі і так званих придомків, які вказували на належність шляхтича до тієї чи іншої родини. Скажімо, до роду Березовських належать носії таких відомих на Прикарпатті прізвищ, як Арсенич, ўеник, Малкович, а, приміром, до Винницьких – Кімаковичі.

Цілковито згоден з авторкою книги в тому, що, як вона пише, серед дрібної галицької шляхти були і «вихідці з руського боярства, княжих слуг і польської шляхти, і з ополяченої української шляхти й українізовані шляхтичі польського походження», але водночас «більшу частину цієї великої верстви становили українці за походженням». Цікава етимологія назви «шляхта». Це слово походить від давнього північнонімецького «slacht» (сучасне Geschlecht – рід, порода). Тобто позначає окрему касту в людській спільноті або ж, інакше кажучи, звістує про лицарський рід. Приміром, шляхтичі «Сас» – одного зі славетних, найбільших на наших теренах гербів, брали участь у хрестових походах, у Грюнвальдській битві проти тевтонів...

– Пане Юрію, заведено вважати, однак, що шляхта – це явище Речі Посполитої.

– Це вже застарілі уявлення. Я ніколи так не вважав. Нині, звісно, триває дискусія між польськими та українськими науковцями щодо етнічного походження галицької шляхти. Але книга Л. Сливки розставляє чимало крапок над «і». Наскільки відомо, готуються до друку також дослідження інших науковців про українську шляхту й інших регіонів. Деякі видання з такої серії вже побачили світ у Києві, Дрогобичі. І цей процес – елітарної самоідентифікації в Україні набирає обертів. Наприклад, доведено, що й герб «Сас», і інші відомі шляхетські спільноти Галичини, об’єднували на наших землях українські роди виключно греко-католицького віросповідання. Вже саме це спростовує твердження, нібито шляхта – суто польське поняття. Відтак і етимологія слова свідчить, що й для поляків то запозичений термін.

Отже, можна однозначно стверджувати: в Польщі була своя шляхта, в Україні – своя. Та найголовніше, що і там, і в нас цим словом, повторюю, позначали не лише сановитих осіб, а й просто вільних людей, котрі не були кріпаками, тобто не належали панові, а здебільшого перебували на військовій службі. А таких у нашому краї за сивої давнини було чимало, надто ж у Станіславові, на Коломийщині, Долинщині, Снятищині, Городенківщині, Тисмениччині, Калущині. Вони були завше готові захистити як свою вотчину, так і вітчизну, чи то свою честь, чи життя тих, хто потребував допомоги. Правда, в Галичині шляхтичі ще й володіли земельними наділами. І за обсягами цієї власності їх розділяли на дрібноземельних та магнатів.

Не можна плутати шляхтичів з дворянами, котрі, як і свідчить ця назва, служили при дворах – чи то російського царя, французького короля, чи іншого монарха. Шляхтичі ж ніколи не служили при дворах, а, повторюю, були вільними людьми – родовитими і знатними.

– Кажете, що постійно ходили з шаблями при боці... Виникають у цьому зв’язку асоціації з поділом людей на різні соціальні групи, що існував у ведичній культурі. Ця так звана варнова структуризація суспільства, зароджена в незапам’ятні часи на берегах Дніпра, передбачала поділ громад на чотири класи: крім нечисленної касти духовних і політичних лідерів нації, двох більших прошарків торговців та інших ділових людей і простих робітників, існувала й верства кшатріїв – воїнів, покликана оберігати лад у громаді та захищати її від зовнішніх ворогів. То, може, шляхетські традиції галичан – це відгомін чи продовження саме того давнього явища?

– Чом би й ні? Все можливе. Такі паралелі цілком можна проводити. Тут, як на мене, велике поле для досліджень та реалізації наукових гіпотез. Тим більше, що шляхтичі, повторюю, проживали не лише на заході України. Недавно у Трускавці на Львівщині відбувся п’ятий збір представників гербу «Сас», у якому я брав участь. І серед його делегатів були не лише поляки та «західняки», а й жителі Києва та Донецька. До речі, книга «Галицька дрібна шляхтаѕ» мала значний попит на форумі, крім того, всі прагнули й побесідувати з авторкою книги Л. Сливкою. Змогли делегати поспілкуватися і зі світового імені скрипалем, котрий виступав на зборі, заслуженим артистом України Олегом Кульчицьким, рід якого належить до «Сас»...

Розповідаючи про це, не можу оминути й такий штрих. Опріч науково-популярних видань про шляхетські традиції українців, на форумі презентували і книгу «Романтик шахів» – про представника одного зі знатних родів Галичини Степана Попеля. Ця людина була чемпіоном Львова та Галичини з шахів, стояла біля джерел знаменитої Львівської шахової школи. Кілька разів С. Попель вигравав першість Парижа, мав у своєму активі й нічию з Робертом Фішером, чемпіоном світуѕ

Біографія С. Попеля настільки цікава, що на її основі можна б написати пригодницький роман. Приміром, він утік від совітів і тривалий час проживав у Парижі, де мав свій маєток, який водночас був і притулком для мігрантів. Але якось у нього вкрали паспорт. Пан Степан вирішив було звернутися до поліції. Та його відрадили. Бо тоді існувала негласна домовленість між урядами СРСР і Франції про видачу сталінському режимові «безпаспортних» осіб слов’янського походження. Й порекомендували спродати майно і, взявши найнеобхідніше, втікати до Америки, де ніхто не вимагав паспортів. Попель так і вчинив. Що ж до самого його паспорта, то, напевно, не всі знають, що в Мюнхені під прізвищем Попеля проживав С. Бандера. Обидва Степани були досить схожі зовні. Втім, як мовиться, що було, те було. І я лише веду до того, що, либонь, ще не одну нову й цікаву подробицю української минувшини вдасться видобути, досліджуючи традиції шляхетності в Галичині, тобто вивчаючи те, що донедавна було під замком, а то й витравлено з менталітету українців.

– Пане Юрію, крім створення Українського шляхетського товариства, якою, можливо, ще є мета організованого руху на відродження родової пам’яті в Україні?