Підставова теза цього допису вкрай проста: еліти в Україні неможливі за визначенням. Бо ж еліти – не лише і не так статус, як продукція і – що особливо важливо для моєї тези – спосіб ґенези. Ідея елітарности в новочасному, модерному, не традиційно-становому суспільстві нерозривна з процедурою і обставинами добору і відсіювання, иншими словами – конкурентности. А ті, своєю чергою, немислимі без прозорих і рівних для всіх правил гри. Зрозуміло, що корупція зводить і те, і те нанівець. У корумпованому сучасному суспільстві про еліти говорити годі.

Зрозуміло, годі говорити і про «еліту»: до того ж не тільки в скорумпованому, але і в будь-якому модернізованому суспільстві, про постмодерне вже не кажучи. Про еліту в тому старому, класичному розумінні: щодо існування і складу якої є консенсус, яка випромінює авторитет і його насправді має. Така еліта – еліта в однині – може бути щонайвище предметом ностальґійного пожадання. Щонайвище і в найліпшому разі. Натомість сьогодні доречніше говорити про «еліти» у множині, «еліти галузевих компетентностей», «еліти кваліфікацій». Проте, позаяк вже випала така нагода поміркувати про еліти, не відмовлю собі у втісі зачепити побіжно і ту, «велику» еліту, та й, зрештою, ще кілька справ.

В Україні нема еліти, але є еліти. В Україні нема еліт, але є елітарні явища. В Україні нема елітарних явищ, але є їх творці. В Україні нема творців елітарних явищ, але є велика готовність такими їх визнати. В Україні є велика туга за елітою. Вона така велика, що елітою називається все. Наша еліта самоназвана, самозванська.

Усе в цих позірних парадоксіях негайно стане на свої місця, тільки-но дамо визначення. Наше власне, річ ясна. Еліта – це помітний, значний, а тому впливовий – горішній – прошарок осіб, які тим-то й бачать більше, що перебувають вище. Тому на них не лише слід, але й хочеться орієнтуватися. Горішність визначається не походженням чи становищем, але способом бачити і вмінням цим способом бачити скористатися і поділитися: у властивий час і у властивому місці. Тому – і тільки тому – еліта повинна мати своє місце. Але й навпаки: у структурі суспільства має бути місце для еліти. Щось негаразд із суспільною елітою або тоді, коли нема кому зайняти зарезервоване місце, або нема місця як такого. Або і те, і те. Еліта гідна не лише пошани, але й подиву і наслідування. Авторитет еліти не вимушений, а визнаний. Атмосферу еліти найпевніше відчутно за тим, що їй можна заздрити, але не вдасться знецінити. Еліта – в однині – може сформуватися лише довкола якоїсь виразної ознаки. Така ознака може мінятися з бігом історії, але її не може не бути. Такої ознаки брак.

Еліта може бути лише визнана. Таємна еліта втрачає не сенс існування, але право так називатися. Утім, справжня страшна таємниця таємної еліти в Україні полягає в тому, що її нема. Еліти в Україні нема. Окрім того, еліта не може бути фраґментована. Нефраґментованою еліта може бути – серед иншого – лише тоді, коли вона зорганізована довкола спільної системи вартостей. Фраґментована еліта – це оксюморон. Фраґментованими можуть бути в найліпшому разі еліти. Тому поговоримо про еліти.

В Україні є еліти за фактом, за номенклатурою, але не за походженням. Походження в наші демократичні часи означає фахове становлення або непересічне обдарування. Тому правдивих еліт в Україні не може бути за означенням. Слушне і справедливе призначення еліт стає лише передостанньою ланкою їх визнання. (Останньою є їхнє справдження.) Елітарність є наслідком двох різних планів: Господнього і людського. Позаяк про перший нічого не знаємо, то поміркуємо лише про другий. Людська елітарність є наслідком ретельного і тривалого плану. Перш, ніж еліти як слід сформуються, їх слід формувати. Це формування має не менш визначальне значення, ніж пізніша реалізація елітарного потенціялу. Належність до еліт визначає не лише фахова кваліфікація їхніх представників, але й рівність правил гри. Инакше забракне необхідного консенсусу всередині самих еліт. Бодай консенсусу, що вважати елітарною кваліфікацією. Присутність в елітарній системі навіть поодиноких чинників, що потрапили туди, оминувши складні процедури добору і допуску, дискредитує еліти передусім у власних очах. Дискредитовані еліти не можуть спертися на необхідне для відчуття елітарности переживання автентичности і вірогідности. Невірогідні всередині себе еліти не можуть бути вірогідними назовні.

Доки є корупція в системі кваліфікаційного становлення, будь-які розмови про елітарність еліт є просто-таки абсурдними. Не лише тому, що корупція дає змогу некваліфікованим обійняти чільні позиції у відповідних галузях, але й тому, що з не меншою легкістю дозволяє завадити обдарованим або кваліфікованим ці позиції обійняти. Корупція дозволяє фаворизувати бездарність або несумлінність і марґіналізувати обдарування чи ретельність. Без суворої, зрозумілої і почесної селекції сама ідея еліт вироджується до сміховинності.

Еліти є елітарними тільки за умови своєї функціональности. Це найліпше проілюструвати на прикладі справи із охороною пам’яток культури, бодай у тому-таки Львові. Безперечно, є середовище людей високої кваліфікації, що має елітарні еталони і стандарти належного збереження пам’яток. Отож, вони мають необхідну кваліфікацію. Цих людей не так вже мало. Отож, мають вони і критично необхідну кількість. Ці люди небайдужі і активні: вони об’єднуються у спілки для досягнення своїх уявлень і послуговуються медіями, дбають про розголос своїх поглядів. Себто вони заанґажовані і відповідальні. Єдине, чого їм бракує – досягнення проголошуваної мети. Тобто вони неефективні. Иншими словами, дисфункціональні. Кожна галузь може навести безліч прикладів дисфункціональних еліт.

Представники дисфункціональних еліт не згідні зі своїм статусом або улягають дискваліфікації і в такий спосіб вимиваються з елітарних структур, або вилучають себе з цих структур, поповнюючи елітарні структури инших суспільств. Так чи инакше, українські елітарні структури таких представників надто часто втрачають. Бо переважно не мають механізмів не лише для відтворення, але й збереження творців елітарних фактів.

У молодих суспільствах, яким є Україна, питання плекання і утримання еліт є особливо пекучим. Тим паче у суспільствах перехідних, із нестійкою ієрархією вартостей. Еліти зазвичай не падають з неба, а коли й падають, то цим треба вміти скористатися. Зазвичай їх формування триває довго, а інвестиції в нього мають бути значні. Однак без двох пов’язаних між собою передумов: рівности права і відтіснення корупції навіть мати надію на їх появу марно. Розмови про еліти залишатимуться суцільним мистецтвом задля мистецтва.

Юрко Прохасько