Загальновідомі герої та антигерої ХVII століття не були якимсь винятком у суспільстві. Навпаки — навколо них вирувало оточення, що повністю відповідало масштабам головних діючих осіб. Енергійне честолюбство, здатність до складних політичних інтриг і хоробрість на межі безумства відзначали не одного полковника, сотника чи священнослужителя того часу. Одним із таких неординарних людей був Юрій Немирич. Його походження, освіта та стиль життя разюче відрізняються від того «шароварного» образу українця, який нам традиційно нав'язують.

Народився Юрій Немирич 1612 року на Волині, у княжій родині. Є дані, що предки Немиричів були боярами, котрі в XV ст. втекли до Литви від переслідувань Московського князя. Про свою родину Степан Немирич, брат Юрія, сказав так: «З давніх давен рід наш Немиричів з'єднався з українським народом і кров'ю, і родоводом. Ми діти України». Сім'я була, втім, протестантською і вільнодумною; на першому місці серед людських цінностей у них завжди стояв розум, а вже потім — віра. Не дивно, що Юрій отримав не просто добру, а блискучу освіту. Початкову — у Польщі, потім слухав лекції в університетах Лейпцига, Амстердама, в Оксфорді та Кембриджі; був також у Сорбонні. Знав 5 чи 6 європейських мов, видав за кордоном кілька серйозних філософсько-теологічних трактатів латиною. Варто особливо наголосити, що під час студій та закордонних мандрівок Юрій набув переконання у перевазі над всіма іншими республіканського політичного устрою. Мав широкий європейський круг знайомих, зокрема був другом шведського короля. Після смерті батька, київського судді, Юрій успадкував одну з найбільших маєтностей України; пізніше він став ще багатшим — дарунками вдячних за службу українських гетьманів. Однак ні освіта, ні багатство не завадили Юрію Немиричу кинутися сторч головою у самий вир козацьких війн і смертельно небезпечної політики.

Військову кар'єру Юрій Немирич розпочав на боці Польщі — брав активну участь у формуванні шляхетського ополчення, став його головою і певний час воював проти війська Богдана Хмельницького. Однак його аналітичний розум швидко усвідомив причини й масштаби війни, її політичну мету. Дуже можливо, що, програвши кілька битв козакам, Немирич повірив у їхню конечну перемогу, а головне — спокусився можливістю взяти участь у розбудові в Україні республіки. Так чи інакше, а він, великий пан, почав схилятися на бік повстанців і невдовзі опинився у близькому оточенні гетьмана Богдана. Після Переяславського договору Немирич знову поїхав за кордон — не хотів бути під рукою Москви, до якої завжди ставився зверхньо, з презирством — через її «азійську темноту». Збереглося мало подробиць про пригоди молодого лицаря на Заході. Відомо, що він воював на боці шведського короля, а трохи згодом цим вільнодумцем зацікавилася краківська інквізиція, примусивши його втікати на схід. З 1655 року Юрій Немирич остаточно осів в Україні й працював на її користь — як він це розумів. Тоді ж він прийняв православ'я (акт на зразок короля-протестанта Генріха IV — «Україна варта обідні!»). Богдан Хмельницький завжди цінував бувалих освічених людей, тому полковник Немирич невдовзі став виказувати помітний вплив на політику уряду. Цей вплив він зберіг також за правління гетьмана Івана Виговського.

Найвизначнішим політичним доробком Юрія Немирича (вже за часів Виговського) стали так звані Гадяцькі пакти або трактати, в укладенні яких він відіграв провідну роль. Це був проект союзу України з Польщею «на нових основах співжиття — рівних з рівними, вільних — з вільними». Пакти передбачали повне скасування Переяславських угод. Бо Немирич, як і Виговський, вважав, що «з Польщею нас єднає освіта, а від Москви відбиває її невігластво. Попри одну віру, ми завжди мали більше спільного з католицькою Польщею, ніж із Московією».

340 років тому, 6 вересня 1658 року, під Гадячем скликано Раду. Серед майдану сиділа старшина, полковники, сотники, всі в святковому вбранні й з клейнодами. Гетьман Виговський привів до ради комісарів (послів) Речі Посполитої на чолі з Казиміром Бенєвським. Промова посла була дуже красномовною. Він, зокрема, сказав козакам: «...Ми обидві (Польща і Москва) готові роздерти нероздільне тіло України — щоб забезпечити для себе хоча б половину. Через те гине край ваш, пустіють поля... Ми прийшли просити вас з'єднатися, щоб у купі рятувати батьківщину, в купі славу здобувати... Ви вже покуштували й польського, й московського (після 1653 року) урядів, покуштували волі й неволі. Колись казали: «Лихі ляхи», а тепер певно скажете: «А москаль ще гірший!» ...Що принадило люд український до ярма московського? Віра? Неправда! У вас віра грецька, а у Москви — московська. Москалі так вірять, як їм цар скаже. І держить Москва вас, козаків, тільки поки нас, поляків, вашою кров'ю завоює. (Так воно й вийшло: Катерина II майже одночасно покінчила і з козацьким самоврядуванням, і з державністю Польщі.) А потім загонять вас аж до Біл-озера, а Україну заселять московськими холопами... То в нас з вами спільна справа, ви — нас, а ми — вас рятуватимемо». Промову польського посла козаки сприйняли схвально; після обговорення виборними від кожного полку проекту Гадяцьких пактів їх було підписано. Що було у тих пактах?

Йшлося насамперед про утворення Великого князівства Руського, яке охоплювало б усі землі України, як Правобережної, так і Лівобережної. Нове князівство входило до союзу Польщі й Литви як рівноправна Третя Посполита. Щодо внутрішнього життя, то Україна отримувала повну автономію, однак зрікалася права зовнішніх відносин. Управлялося Руське князівство виборними органами, головою уряду визнавався гетьман, який обирався довічно і був найвищим сенатором спільного Сейму. Державна мова — українська; Князівство мало власну державну скарбницю, свої гроші, своє військо. Передбачалося постійне збільшення, за певною квотою, української православної шляхти. Попри спротив поляків, Гадяцькі пакти скасовували Унію (Київський митрополит Діонісій Балабан встиг навіть написати листа до Риму), а також урівнювали в правах українських і польських єпископів. В Україні мала бути заснована друга академія (після Могилянської), а кількість шкіл та друкарень не обмежувалася. Скасовувалася цензура. (Академія, друкарні й цензура — то, безумовно, ідеї Юрія Немирича.)

Прийняття козацькою Радою Гадяцьких угод співпало у часі з перемогою гетьмана Івана Виговського над російським військом князя Ромодановського (битва під Пирятином). Ромодановський врятувався втечею, а князя Пожарського козаки взяли в полон і видали своїм союзникам татарам; ті стяли князю голову.

Справа тісного союзу з поляками просунулася досить далеко — Гадяцькі пакти обговорювалися Великим сеймом у Варшаві. Козацький посол Юрій Немирич виступив там — від імені «батьківщини вояцького, із віку преславного на морі й на суходолі народу українсько-руського» — із «просторою» блискучою промовою. Пакти було схвалено й затверджено двобічними присягами. (Скоріше за все, Гадяцьких пактів дотримувалися б не краще, ніж Переяславської угоди, — прямо залежно від сили та єдності козацтва.) До перевірки вірності клятвам короля Яна-Казиміра та сенаторів, однак, не дійшло.

Коли торжествуючий Юрій Немирич повернувся з Варшави, справу союзу з Польщею було вже програно. На той час гетьман Виговський зазнав кількох серйозних поразок від великоросійського війська; козаки почали знову відвертатися від союзу з «ляхами». А влітку 1659 року проти гетьмана Виговського та Гадяцьких трактатів повстали козаки під проводом Тимоша Цецюри та Золотаренка, налаштованих на союз із Москвою. В цьому заколоті Виговський позбувся гетьманських клейнодів (трохи пізніше — й голови), а Юрія Немирича козаки оточили поблизу Ніжина і «порубали на капусту», як сказано в «Летописи самовидца о войнах Богдана Хмельницкого».

Так загинув вельможний пан Юрій Немирич — один із найцікавіших політичних авантюристів України ХVII століття, типова людина епохи Відродження. Схильність до наукових занять поєднувалася у ньому з войовничістю, релігійні роздуми — з політичними інтригами, аристократизм — з пристрастю до республіканської демократії. Юрій Немирич міг провести своє життя у спокійних розкошах, у тиші кабінету вченого, а натомість наповнив його конфліктами з інквізицією, союзами з невірними королями й козаками, участю в кровопролитних битвах. І все життя ходив по лезу бритви.

Замiсть епiлогу. Після Івана Виговського гетьманом було обрано 18-річного сина Богдана Юрія Хмельницького. На другій Переяславській раді гетьман Юрій присягнув на вірність Великому государю Московському. Було підписано також нові «Переяславські конституції», які радикально урізали права козацтва. А через рік після усунення «ляха, зрадника Івашки Виговського» та його прихильників козаки зібралися на Чорну раду у Корсуні. Там кожен урочисто, на Святому Письмі відрікся від союзу з Москвою і виголосив клятву вірності польському королю. Вже без Гадяцьких трактатів.