Іван Монолатій

 «Свої»/«чужі» ідентичності

На формування ідентичностей населення східних провінцій Австрійської імперії кінця XVIII – початку ХІХ ст. однобічний вплив мала історична доля кожного конкретного овиду/околу – чергування чи зміну культурних традицій/індустрій, що домінували на західноукраїнських землях. При цьому засобом запровадження цієї культурної традиції/індустрії в реґіоні були як політична влада або її зміна, так і економічна доцільність. Їх увиразнює типологія швейцарського етнолога П. Сантливра, який виокремлює три типи ідентичностей, похідних від культурної та лінґвістичної окремішности території. По-перше, це історична і спадкова ідентичність, яка спирається на важливі для спільноти події минулого або/та суспільно-культурний спадок, спадок природний і суспільно-економічний; по-друге – проспективна ідентичність, яка спирається на реґіональні проекції, инакше кажучи є ідентифікацією, пов’язаною з більш чи менш конкретним уявленням про минуле реґіону завдяки врахуванню (або неурахуванню) його історії і по-третє – ідентичність переживання, яка є відображенням повсякденного способу життя мешканців реґіону, що може поєднатися з елементами історії, передбачення та спадщини [1]. Щоправда, ідентичности частіше, аніж ні, означають проєктування уявленої групи на певний історичний простір. А кордони, на які спиралася уява, здебільшого не були визначені наперед, а були об’єктом змагання між різними національними та імперськими проєктами [2].

Проте, якщо на 1800-ті рр. на обширі Австрійської імперії станова й територіальна ідентичности ще існували, але поступово трансформувалися в національні, то, приміром, на досліджуваних теренах вони були ще досить виразними [3]. Починаючи з кінця XVIII ст., австрійська влада леґітимізувала дві основні ознаки етнічности. Зокрема для розрізнення русинів і поляків віденський уряд офіційно використовував категорії мови і конфесії. У «Меморіалі руської нації для з’ясування її становища» (1848 р.) особливості руської нації означено так: «Русини відрізняються від поляків мовою, письмом, привичками і церковним обрядом» [4]. Вибір минулого і його кодифікації красномовно свідчили про характер руського національного дискурсу: «Колись і ми були самостійним могутнім народом під своїми князями з роду Володимира Великого. […] Країна втратила свою політичну незалежність, одначе нарід залишився вірним своїй національности» [5].

Одночасно в символічних дискурсивних конструкціях того часу зовсім не згадувалася неповна соціальна композиція нації, яка складалася тільки з «хлопів і попів» [6]. Тож населенню цих теренів тривалий час бракувало національного самоусвідомлення: у 1822 р. селяни із Станиславівського округу у відповідь на утиски місцевого поміщика просили австрійських чиновників переселитися в иншу «націю» – Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину «Лядчиною» (Польщею). А от польські селяни-мазури із Західної Галичини ще в середині ХІХ ст. називали себе «цісарськими», а панів – «ляхами» (поляками) [7]. Як бачимо, на формування ідентичности населення досліджуваного реґіону в складі Австрійської імперії спочатку виразно впливав становий поділ, а вже потім за певних обставин у ній з’являється етнічний компонент.

Важливою ознакою донаціоналістичного періоду була й наявність територіальної ідентичности. Зокрема руську націю в 1848 р. уявляли собі як територіальну спільноту і русини заявляли про свої права та особливі привілеї на власній національній землі. Територіальну ідентичність артикулювали принаймні щонайменше два визначні діячі того часу – Василь Подолинський і Рудольф Мох. Перший зауважував, що кожна нація має право власного дому і це – її «природнє право» [8], а другий говорив про «нашу вітчизну», яка в нього співзвучна з «нашим любим народом», а не з Австрійською імперією [9]. Зауважмо, якщо зазвичай політичні еліти і державні інститути змагаються у спробах перетворити культурні відмінності між людьми на політичні відмінності між народами, на основу територіальности останніх (сприйняття «своєї» і «чужої» території і є важливим чинником ідентичности) [10], то в нашому випадку такими «змагальними» центрами були тільки очільники реґіональних, почасти релігійних еліт.

Особливістю територіальної ідентичности населення Габсбурзької монархії можна вважати й те, що територія тут виступає як основний ґрадієнт і є чинником соціалізації індивіда і політичної мобілізації. Колективні уявлення, групова солідарність (як і відповідна система мітів і символів) тут не просто «прив’язані» до певної території, але й сформовані відповідно до домінуючої тут соціонормативної і політичної культури [11]. Зокрема ідея територіальности національного надихала різні проєкти реорганізації монархії і поділу її на провінції за національним принципом: «… русини хочуть єдности і добра спільної вітчизни, але хочуть єдности моральної, духовної, не фізичної, механічної, хочуть добра спільної вітчизни, у якій би себе як народ могли бачити і пізнати; хочуть бути самоціллю, а не служити иншому народу, хоч би і братові, як засіб; хочуть, щоб їхня вітчизна була Швейцарією, яка складається з рівних народів, що себе взаємно поважають, а не Лакедемонією – країною спартанців та ілотів, що хочуть бути народом і стати знову в шерензі Народів Европи» [12].

Отже руські інтелектуали 1840-х рр. бачили реорганізацію світу за національним принципом містичного союзу між землею і людьми – союзу, який творить націю. Якщо ж розглядати ідентифікаційні практики самого поняття територіальної ідентичности у вертикальному вимірі, за висхідною (від мікроідентифікації з «малою батьківщиною» до макроідентифікації із, приміром, «загальноімперським громадянством»), то в цій ієрархії знайдеться місце і для національної (громадянської), і для етнічної ідентичности. Дещо пізніше і підручнику для початкових шкіл 1850-х рр., який містив і розлогий виклад ідеології австрійського абсолютизму, писали: «Той край, в котором кто уродился і виховался, ілі в котором кто на всегда осіл, називаєтся отечеством» [13]. Тут власне і простежується дискурс територіальности – необхідної умови модерної ідентичности. Адже самоідентифікація людини з певною територією – етнічною і/або політичною завжди має ієрархічний характер. Зазвичай людина відчуває себе одночасно мешканцем і своєї країни, і одного з її реґіонів, і конкретного населеного пункту (місцевости). При цьому різні рівні територіальної ідентичности відіграють різну роль – підкорення або панування [14].

Инший ракурс проблеми – ідентичність релігійного штибу. Тривалий час релігійний ексклюзивізм перешкоджав формуванню сильної і тривкої етнічної свідомости [15], аж поки доба націоналізму не спромоглася об’єднати спільноту на новій, політичній основі – національній ідентичности, яка, правдоподібно, історично вилонилася саме з християнської традиції [16]. У досліджуваний період релігійність могла мобілізувати й підтримувати етноконфесійні спільноти так само, як і навпаки [17]. Фактично це було продовженням середньовічної традиції, згідно з якою конфесійна й етнічна належності багато в чому збігалися, а то й були тотожними. Однак якщо в XVI–XVIII ст. домінуючим був поділ світу на полярні протилежності, недовіру й упередженість до всього «чужого» в національному, мовному та головним чином віросповідному аспектах [18], то людина ранньомодерного часу дедалі більше прагнула долати численні перепони на шляху до взаєморозуміння, позбуватися відчужености всупереч релігійній та етнічній ворож­нечі [19]. В хронотопі нашої студії саме релігія набувала абсолютного значення, коли через самоусвідомлення особи відбувалося самоототожнення її конфесійної й етнічної належности. За відсутності власної державности, в умовах спільного проживання на західноукраїнських землях християнських (українців, поляків, вірмен, румунів) та нехристиянських спільнот (жидів, караїмів) конфесійний фактор поглиблював почуття етноідентифікації серед населення. Якщо в Галичині розрізняли українця – греко-католика та поляка – римо-католика [20], то на Буковині тривалий час, за умов відсутності етнічної свідомости і не відчуваючи конфесійної різниці між собою, українці та румуни вважали себе «за одну громаду, один народ…» [21]. Це, по суті, приклад того, що релігійні спільноти зазвичай переступають етнічні кордони: вони проповідують або всій нації, або кільком, чи решті світу, навіть коли на практиці релігія призначається одному класові або ж поширюється головним чином серед одного класу.

Тому очевидно, що на умовний рубіж 1840-х рр. (який став переломним для багатьох народів Австрійської імперії) для етносів західноукраїнських земель проблема вибору ідентичности полягала у взаємозалежності соціальних (пани, кріпаки, хлібороби, корчмарі), конфесійних (греко-католики, православні, римо-католики, протестанти, юдеї) і реґіональних (русини, мазури, бойки, гуцули) самовизначень. Правдоподібно, що для населення Галичини і Буковини національна ідентичність у той час існувала на найпримітивнішому рівні: воно знало ким (вони поодинці) не є, адже відмінності у мові, релігії, одязі, звичаях тощо легко вгадувалися на побутовому рівні. Проте тоді у більшості випадків вони ще не усвідомлювали, частинами яких більших народів вони є. Власне кажучи, релігійний ідентид залишався тією демаркаційною лінією, яка розділяла населення реґіону на «своїх» і «чужих», насичувала простір міжетнічної соціокультурної дистанції. Поруч із територіальною і становою ідентичністю продовжувала існувати й конфесійна ідентичність, тому нерідко віросповідання бралося лише як національність. Тим більше, що і пізніше абсолютистська система управління заздалегідь позбавляла етноси політичної суб'єктності, адже відносини особи і держави в етнічному аспекті визначалися принципом віросповідання (зосібна у випадку жидів [22]).

З проґресованою секуляризацією суспільства і розвитком ринкової економіки тогочасна людина позбувалася колишніх традиційних зв’язків і опор – станових, конфесійних, родових, нарешті старих персональних зв’язків; людина емансипувалася, стала самостійнішою і незалежнішою; суспільство структурувалося по-новому, замість маленьких і звичних об’єднань виникали великі групи, складалися незвичні, не зовсім ще ясні стосунки. Все це змушувало шукати нові внутрішні і зовнішні опори; такими опорами стали національні зв’язки: мова і культура – головні особливості національного, які набули особливого значення, об’єднали людей у світі, що змінився; національна свідомість допомагала знайти надіндивідуальну ідентичність і здолати породжену змінами невпевненість [23]. Для людини Нового часу нація стала головною суспільною цінністю і вищою цінністю її внутрішнього світу. Нація, а не стан, не конфесія, не реґіон, не рід, не клас, не політична ідеологія, найбільше об’єднала людей (окрім особистих зв’язків), так само, втім, як і роз’єднала їх між собою. Відтепер з нацією пов’язувалося перш за все походження людини, а також її майбутнє. Формуванню людини Нового часу сприяв націоналізм – продукт і знаряддя модернізації. В той же час націоналізм свідчив і про те, що зміни несуть відчутні втрати і людина не завжди здатна впоратися з новими економічними і культурними умовами свого існування [24].

Тогочасне суспільство, яке, по-перше, мало високий рівень соціальної мобільности і, по-друге, робило крок від традиційності до «модерну», стало середовищем генези національної ідентичности. Як зауважує Й. Тернборн, «модерність означала пролом у шаблоні традиційної ідентичности, можливість утечі від переданої в спадок ідентичности родини, місцевости та соціального ранґу» [25]. Особливість модерну – падіння авторитету сакральних спільнот, мов та родоводів – глибинні зміни у способі сприйняття світу, який більш ніж коли робив націю «мислимою» [26]. З цього часу нація обумовлювалася особливим способом осмислення часової і просторової єдности. Він закріплювався різноманітними культурними, територіальними і політичними обмежувачами соціального простору, такими як мова, політичні кордони, адміністративні структури тощо [27].

Специфіка уявленої національної спільноти, а також способи і механізми, за участи яких відбувалося її становлення, зумовили таку конфіґурацію змісту національної ідентичности, в якій загальна культура і в першу чергу єдина, стандартизована мова, територіальні межі і політична рівність у цих кордонах у своїй єдності забезпечували уявлення обмеженої і суверенної національної спільноти. Ба більше, саме ця єдність створювала можливість існування кожної з ознак національної ідентичности. Так, реалізація громадянської рівности не могла здійснюватися без єдиної культурної основи й усвідомлення національної території як спільного «власного» простору для реалізації політичної волі спільноти громадян. У той же час загальна культура вимагала політичного захисту для свого розвитку [28]. В умовах незворотної диференціації суспільства, починаючи з XVIII ст., колективна самосвідомість, яка раніше спиралася на релігію (скажімо, уявлення про політичне панування «Божою милістю»), за деякий час мислить існування держави як спільноти політичної з власною традицією. Духовна ідентичність нації відтепер ототожнювала територію і народи як ідеальну абстракцію – реальні території і народи тепер вважалися продовженням трансцендентної сутности нації [29]. Ймовірно, що тогочасне «високе» суспільство диференціювалося не так за мовними чи «національними» ознаками, як за становими. Приміром, для австрійського історика культури М. Чакі різниця між людьми, які обслуговували двори чи резиденції аристократів, простежувалася головним чином не в тому, якою мовою вони говорили (і не в якихось инших ознаках їх етнічного походження), а в одязі, адже саме за ним і зараховували до того чи иншого соціального прошарку (стану) [30].

Оскільки поріг Нового часу Центральна і Східна Європа переступила з величезним запізненням, уважається, що народи реґіону умовно «проспали» той час, коли етноси західної цивілізації вже конструювали централізовану державу. Однак, як свідчить історія, на сході континенту зовнішні фактори і динаміка суспільного розвитку породили національну ідею раніше, аніж громадянське (буржуазне) суспільство. Тож національна ідентичність, а за нею й націоналізм, які зароджувалися на східноєвропейських теренах, були змушені, з одного боку, приймати капіталістичну модернізацію, а з иншого, відкидати її. Йшлося про боротьбу ідей колективізму і рівноправ’я проти індивідуалізму капіталістичного вільного ринку і похідної від нього соціальної диференціації [31].

До того ж культурна багатоманітність досліджуваного хронотопу, яка сприяла процесам акультурації і взаємодії культур, постійно таїла в собі ще й початки етнічних суперечок. Власне й основа «багатомовности» виливалася у відторгнення всього «чужого» і прагнення кожної етнічної спільноти до самоутвердження. Саме етнічні і мовні відмінності набули політичного значення у ХІХ ст., коли національна ідеологія почала акцентувати самобутність та етнічну однорідність окремих націй, їхніх культур і мов, тобто почала ставити на чолі не те, що об’єднувало б народи, а те, що їх розділяло б [32]. Реальна політична практика, як відомо, чимраз більше наголошувала на етнокультурних відмінностях і тим самим сприяла дестабілізації т. зв. земельної унії Габсбурзької монархії, рівно ж дестабілізації окремих її «королівств і земель», адже дуже швидко по тому кожна з цих земель, як і монархія загалом, характеризувалася мовною й етнокультурною гетерогенністю. Якщо ж традиційна національна свідомість тільки відповідала потребам людини в тій чи иншій національній належності, то новопосталий націоналізм активно переслідував визначені економічні, політичні, соціальні і культурні цілі, намагався досягнути їх будь-якими шляхами, включаючи примус і насильство, і підносив єдність і самовизначення нації в ранґ найвищої цінности, якій у разі конфлікту мусили підкоритися всі инші міркування [33]. Тим паче, що численні революції, які потрясали європейський континент до 1848 р., показали, що хто бажав більше свободи, той намагався знайти її в національній державі. Конструювання ж національної ідентичности ґарантувало б неперервне зміцнення леґітимації, а також право і владу єдности як священної і найвищої цінности [34].

Боротьбі за національні території в 1848 р., яка спалахнула навколо нового національно-політичного устрою Габсбурзької монархії, передували боротьба за державне відокремлення Бельгії від Нідерландів, національні збурення в Німеччині й Данії в суперечці за Шлезвіґ та Гольштейн, Рейнська дипломатична криза 1840 р. між Францією та Німеччиною [35]. Однак на початку ХІХ ст. Австрія стояла поза коловоротом реформ, її оминули й революційні потрясіння, що стали наслідком Липневої революції 1830 р. у Франції. До того ж проголошена 1804 р. Австрійська імперія увібрала в себе всі королівства і землі, які перебували під владою Габсбурґів, певною мірою залишивши за ними автономні політичні права. Тому ідеї Австрії як держави, яка об’єднала довкола себе ці землі, в ХІХ ст. протистояла не лише національна (насамперед мовна, етнічна та чимраз більша національно-політична) самосвідомість населення кожного з цих субреґіонів, але й (причому якраз передусім) відсутність спільної мови і спільної конституції як уявленої опори «австрійського» громадянського суспільства, яке б простиралося на цілий центрально- і східноєвропейський реґіон. Форму та зміст політичних і соціальних явищ, що мали місце в першій половині ХІХ ст. – від соціального протесту до перших національних проєктів – великою мірою визначив просвічений абсолютизм.

Зазвичай етнічні витоки – домінуюча тема в націоналістичній риториці. Оскільки ідея об’єднання в національній держав – показник діючої ідентичности, а етнонації ставлять такі завдання (реалізовані в той чи инший спосіб, у т.ч. в результат етносепаратизму), то ідентичність, припускаємо, вже сформована. Або навпаки: вона функціонує на рівні етнічної еліти, яка «тягне» групу за собою. В той же час націоналістичний дискурс, зауважує К. Калхун, як правило, зосереджується на великих основоположних ідеях або революціях [36]. Показником функціонування національної ідеї можна вважати й той факт, що в той час, коли инші тодішні революції ставили за мету об’єднати нації в одній державі, спільноти, що проживали в Австрійській імперії, шукали шляхів виходу з неї. Це подвійно важливо, бо процеси формування держави відіграють важливу роль у сприянні інтеґрації націй і, відповідно, важливості національних ідентичностей [37].

Промовистий приклад на обширі досліджуваного хронотопу – т. зв. Галицька різанина 1846 р., коли австрійський уряд скерував енергію стихійного селянського бунту проти місцевої польської шляхти [38], яка виступила з гаслами національними, міцно переплетеними із соціальними. Разом із польськими конспіраторами у галицьке село прийшли ідеї про національну ідентичність і можливість зміни політичної системи. Це був наслідок спроби тогочасних польських революціонерів реалізувати один із перших емансипаційних проєктів у Центрально-Східній Европі – здобути польську національну державу шляхом збройної боротьби [39]. Її невіддільною частиною мало стати соціальне визволення селянства. Однак якщо йдеться про Галичину, то «повстанці тут гинули не від куль австрійських солдатів, а від кіс і сокир «польських» селян, котрі, замість того, що приєднатися до повстанців, допомогли австрійському уряду завдати їм поразки» [40]. Власне події 1846 р., в ході яких озлоблені землероби вбивали своїх панів цілими сім’ями, були на руку Відневі. Австрійська влада представляла поляків і польську ідею як нелояльних до імператора [41], чим імпліцитно визнала слабкість імперії, нестабільність чинних владних відносин.

Ймовірно, що події 1846 р. в досліджуваному хронотопі свідчили про стихійний, локально обмежений протест, який мав власну раціональність (яка, щоправда, не відповідала раціональності організованої й інституціоналізованої революції), але був, очевидно, не менш ефективним. Тим більше ці події пригадали польське повстання 1830–1831 рр., справа якого, за визначенням І. Франка, «…серед руської молодежі… стрітила… не менш гарячих противників» [42], значна частина яких стояла на боці правлячої династії.

На нашу думку, стихійна революція не була розрахована на тривалий період, вона проходила неорганізовано чи майже неорганізовано, нерідко вдавалася до насилля або погроз застосувати насилля як засіб ведення переговорів. У своїй «галицькій» перспективі вона була обмежена локальною територією, а нація й національна держава до її цілей не входили. Така революція національними категоріями абстрактно не мислила, тому нація й національна держава до її цілей не входили, а на місцях висувалися конкретні вимоги, які потрібно було виконати в короткий термін. Окрім того, стихійна революція наслідувала раціональні зразки, породжені конкретними життєвими обставинами, до яких ідея «нації» на перших порах не належала.

Проблема подальшого функціонування самої Австрійської імперії, а отже і національних територій, що входили в неї, виявилася нерозв’язною і стала непереборною перешкодою у виконанні головного завдання революції – національного об’єднання. До того ж національні ідеї і національні конфлікти перепліталися, зливалися і стикалися з конфліктами політичними і соціальними. В 1848 р. давно омріяний виступ народів за свободу загрожував обернутися на боротьбу національностей одна проти одної. Домінуючим тут був погляд, що нова світова система держав може надати свободу кожній нації [43]. Адже до того часу, як зауважує П. Гай, панівним був специфічний етнокультурний складник Габсбурзької монархії, піддані якої постійно усвідомлювали себе протиставленням инших національностей, відчували невпевненість у власній національній ідентичности [44]. Закономірними є узагальнення Д. Ланґевіше: «… всюди, де були змішані національні реґіони або де конкурували між собою національні претензії на певні землі, революційно налаштовані національності з територіальними поступками мирилися дуже й дуже неохоче. А коли й мирилися, то не тому, що хотіли зберегти між собою мир, а через те, що давні державні владні інститути ще не зовсім уписалися в нові національні моделі леґітимности» [45].

Під час революції 1848 р. в Австрійській імперії Габсбурґи вперше у своїй історії вирішили внутрішньополітичну проблему способом, який навряд чи сприяв скріпленню єдности імперії – зіткненням її народів між собою. Сьогодні, як зауважують історики, важко однозначно сказати, чому Відень пішов на такий крок – чи то з відчаю, чи то внаслідок логіки ультраконсервативного мислення, головний постулат якого – міцність і непохитність головних політичних акторів. Був і инший арґумент, який пояснював політику династії в 1848 р. – Габсбурґи не розглядали всерйоз ідею співпраці з підвладними їй непривілейованими народами. Їх правлячий дім «вітав» як тимчасову силу, яку можна протиставити німцям і угорцям [46].

Як правило, національна ідентичність знаходить свій головний прояв у горизонтальній ідентифікації членів певної спільноти як співгромадян. Тож акцент при цьому робиться на загальнонаціональних цінностях – національному інтересі, національній безпеці тощо [47]. Гадаємо, що події 1848–1849 рр. слід розглядати як інституціоналізовану революцію, яка мала свої цільові перспективи, форми і сфери дій. Вони виявилися в політиці шляхом організації, участи в політичних спілках, різноманітних об’єднаннях за інтересами, підписуванні петицій тощо. Завдяки політиці, яка дала змогу досягати загальнонаціональних цілей і формувати передусім через перші газети національну (вже не локальну) громадську думку, відбулося спрямування революції в леґальне русло. Згодом завдання досягнення своїх цілей ставилися через рішення парламентських фракцій.

За визначенням істориків, руський дискурс 1848 р. залишався монархічним, але був антифеодальним: була надія, що селянство, звільнившись із кайдан феодальних стосунків, стане свідомим представником громадянського суспільства, окремішньої національности, належно представленої у відповідних політичних інституціях. Приміром, у заклику до народу, виданому Головною Руською Радою (далі – ГРР) з нагоди виборів до рейхстаґу, говорилося: «…Браття Русини! Возсім сє сердечне і щире за рукі, не даймося при виборах поводувати особистим пожитком, думою, ненавистею… [тільки] єдиною і чистою мислею воскрешення рускої народности…» [48].

Найбільший поштовх до сепарації галицьких українців з-під польських впливів та формування власних політичних структур мало заперечення їхніх прав як окремої нації лідерами польського національного руху. Останні виступили з програмою широких демократичних перетворень і відродження втраченої державности. Тому під час підписання петиції до імператора 19 березня 1848 р. К. Віньковський звертався до греко-католицьких семінаристів: «Не забувайте, що ви руське плем’я, окреме від поляків, що у вас инша національність, своя історія, своя мова, – словом, що ви – русини» [49].

Поза тим український політикум демонстрував лояльність до правлячої династії. У «Зорі Галицькій» від 6 червня 1848 р. знаходимо твердження, що «…Русины… зачали сами о своихъ потребахъ радити… освѣдчили перед цѣ лымъ свѣтомъ, чим они суть, и чого желають; освѣдчили, що хотять свою оутиснену народность подносити, свободы констітуційни хоронити и розвивати… але хотятъ въ звязѣ зъ Австрійов, яко часть до ей цѣлости налещажа, зоставати» [50]. Це було пов’язано з тим, що в той час, коли инші народи імперії, вимагаючи запровадження конституційного устрою і демократичних свобод, прагнули забезпечити свої національні права, українці не мали не лише досвіду політичної боротьби, належної інфраструктури і відповідного керівництва, але й навіть чіткого усвідомлення свого становища і своїх потреб. Зосібна в «Адресі Русинів» від 19 квітня 1848 р., підписаному найвідомішими галицько-руськими діячами, пересипаному запевненнями у вірності русинів тронові й Австрії, не було жодних політичних вимог і говорилося лише про забезпечення прав української мови в школах, державних установах і судочинстві та ґарантії рівноправности для католиків східної традиції [51]. Домінували й заклики до декларованих конституційних свобод і національної рівноправности при поступуванні «в згоді і згоді» з иншими народами. У відозві «Співгромадяни!» зокрема говорилося: «… Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду… їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність инших національностей… Русини потребують підтримки… їхніх співгромадян. Вони (русини. – І. М.) не мають могутніх національних можновладців, слабкі їхні ряди, натомість невідкладні потреби великі…» [52].

Ось ще одна особливість національно-політичного поступу етнічної більшости реґіону в рамках революції 1848 р.: незважаючи на те, що лідери галицьких українців задекларували ідею єдности українського народу, членами ГРР не могли бути вихідці з Великої України та українці латинського обряду, а тільки народжений у Галичині «честный русинъ греческого обряда, признающійся до рускои народности» [53]. Як бачимо, тут національна ідентичність, яка містить певний емоційний заряд [54], тісно переплітається з реґіональною. Остання, як висновують учені, належить до її т. зв. горизонтальних типів і поряд з локальною є чи не найближчою до людини опосередкованою опорою самоідентифікації через територію, на якій вона живе постійно [55].

Одночасно відбувалися конструювання реґіону як політичного, соціального та інституційного простору, леґітимація прав реґіональних еліт на владу. Свідчення цього – вимоги поділу Галичини на два адміністративних округи та об’єднання всіх українських земель Австрійської імперії в один коронний край. Проте внаслідок відмови влади від підтримки «вірних русинів» і проголошення «октройованої» конституції 4 березня 1849 р., як згадували лідери русинів, «въ конституційному патентѣ не могли сьмо ся дочитати о подѣлъ нашей Галиціи на двѣ провънціи. Буковина щаслива – не просячи, зостала краемъ короннымъ, а насъ нещасныхъ, мимо наших просьбъ, мимо прирѣканий силуютъ въ сполцѣ зъ Ляхами зоставати и наши силы въ неостанной борбѣ теряти» [56]. Зауважмо, що з цього часу нерозв’язаність проблеми поділу Галичини стала постійним супутником українсько-польських відносин і каталізатором двостороннього міжетнічного конфлікту.

Прикладом поодинокого пошуку виходу з Австрійської держави може слугувати національно-державницька позиція делеґації галицьких українців, яку вони проявили під час Конґресу слов’янських народів у Празі. В листі до командувача угорської революційної армії очільник польського консерватизму Антоні-Зиґмунд Гельцель 4 червня 1848 р. у зв’язку з цим зазначав: «Серед галичан – половина русинів, отже знову ці русини підтримуються слов’янофілами у намірах відірватися від Галичини і уконституювати нову державу Малоросійську з частин Польщі, Росії та Угорщини» [57]. Пригадаймо, що дещо раніше, 21 березня того ж року, сучасники-українці стурбовано повідомляли: «Кружляють відомости, що патріоти мають инші наміри і хотіли би незабаром відновити Річ Посполиту…» [58]. На нашу думку, цей випадок свідчив про виразне функціонування національної ідеї – головного індикатора осягнення тією чи иншою спільнотою своєї національної ідентичности.

Починаючи із середини ХІХ ст., зокрема після соціального й територіального розширення організованого революційного руху 1848–1849 рр., який мислив уже національними масштабами, ідеї нації визначали великі колективні ідентичності. Саме в національних ідеях політизована свідомість убачала систему символів і вольовий імпульс, які виступали духовною основою національних рухів, національної самоідентифікації. Подальшим логічним кроком були стрижні національної ідеології та політичні проєкти майбутнього нації [59]. В їхній орбіті – не тільки тогочасні політичні доктрини, а й художня література, поезія, музика тощо. Саме вони й стали артикуляторами думок про національну самобутність, а також претензій конкретних спільнот на територію. Частина з національних ідей, очевидно, стала ще й новими національними мітами – такими, що конструювалися штучно й були знаряддям націоналізму/національних ідей.

Загальну логіку становлення національної ідеї увиразнює схема чеського історика і політолога М. Гроха: вона відбувається на переході між першим («А») і другим («В») етапами [60]. Зокрема накопичення достатньої кількости «народознавчого» матеріалу підштовхує до первісної етнічної диференціації: відокремлення свого «ми» від усякого «не-ми», що своєю чергою відбувається за наявності відповідного соціопсихологічного тла – готовности до «патріотичного збудження» (за М. Грохом). Останнє і породжує синтетичний, інтенсивно забарвлений ціннісний погляд на «свою» спільноту як на смисл і долю. А вже на завершальній стадії національна ідея як теоретична самосвідомість національного руху (згідно із М. Грохом етап «С») знову етатизується – перетікає в державну й зрощується з націоналізмом. Отже, як висновує О. Забужко, історично та логічно філософія національної ідеї передує націоналізмові й у певному сенсі вважається його матірчиним лоном [61].

З урахуванням геополітичного об’єкта нашого дослідження додаймо, що ідеї етнічної самобутности українців упродовж 1848–1890-х рр. у той чи инший спосіб артикулювали на колективному рівні зокрема ГРР та політичні партії, а на індивідуальному – В. Подолинський і В. Будзиновський. Вони завершилися вимогою відродження держави на всіх українських етнографічних територіях, сформульованою в праці Ю. Бачинського «Україна irredenta». Невдовзі його підтримали Русько-Українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія та Українська народно-демократична партія.