Внутрішнє етнографічне районування і
культурно-побутові особливості населення таких районів є властивими
кожному народу. Так, у німців вирізняються нижньосаксонці, шваби,
баварці; у французів — бретонці, нормандці, провансальці; в італійців —
флорентійці, сицилійці, генуезці; у поляків — мазури, підгаляни,
краков'яки, кашуби та ін. Численні етнографічні групи характерні для
російського народу. їх ділять на три великі підрозділи: північно-,
середньо- і південноросійські.
Походження етнографічних груп народу
різне. Нерідко вони — нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний
етнос, зберігши певні особливості побуту і традиційної матеріальної та
духовної культури, мови тощо. Локальні особливості побуту,
господарського і культурного устрою окремих частин народу складалися
залежно від природно-географічних умов, культурно-побутових зв'язків з
іншими народами, переселень, міграційних процесів тощо.
У процесі розвитку поступово втрачалися
регіональні етнографічні особливості народу. Тому етнографічна група не
є стійкою формою спільності, її члени навіть не завжди усвідомлюють
себе чимось своєрідним. Такі спільноти визначаються здебільшого шляхом
етнографічних досліджень на основі регіональних особливостей
традиційно-побутової культури.
У зв'язку з цим поняття «етнографічна
група», що означає складову частину народу, не можна ототожнювати з
поняттям «етнічна група», що означає частку якогось іншого народу, яка
проживає на не своїй етнічній території, себто національну меншину.
Так, в Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці
та ін., а етнографічними — гуцули, бойки, лемки, поліщуки тощо.
Питання історико-етнографічного
районування України розроблене на сьогодні лише в дуже загальних рисах —
головно через недостатнє етнографічне вивчення багатьох її регіонів і
місцевостей. На основі наявних етнографічних матеріалів і даних інших
українознавчих дисциплін, зокрема мовознавства (діалектології), історії,
фольклористики, географії, запропоновано визначення передусім трьох
просторово обширних регіонів України: Центрально-Східного (точніше,
Південно-Східного), Північного (Поліського) і Західного
(Південно-Західного), які, в свою чергу, поділяються на певні
етнографічні райони і підрайони. Це районування поки що може бути
запропоноване лише як певна робоча схема, яка потребує удосконалення і
уточнення.
Центрально-Східний (Південно-Східний) регіон
охоплює велику територію Центральної і Південно-Східної України. У його
складі вирізняються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська
Україна, або Слобожанщина, і Південна степова Україна.
До Середнього Подніпров'я
належить більша частина Київської, Черкаська, південна частина
Чернігівської та Полтавської, південно-східна частина Житомирської,
південно-західна частина Сумської, східна частина Вінницької, північна
частина Кіровоградської, північно-західна частина Дніпропетровської
областей. Це один з найдавніше і найгустіше заселених районів України,
осереддя найбільш інтенсивного формування давньорусько-української
народності й української нації.
Традиційна культура населення цього
району зберегла багато архаїчних рис, що своїми витоками сягають
культури предків корінних жителів цього краю — полян — найбільш
розвиненого (згідно з літописною характеристикою) східнослов'янського
племені. Особливо це стосується традиційних для даного регіону основних
галузей господарства — хліборобства і скотарства. До XIX — початку XX
ст. тут збереглися давні традиції планування і будівництва житла та
господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої
хати; в одязі — багато вишита уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска,
тканий пояс, свитка та ін. Цей район відзначається помітним розмаїттям
місцевих варіантів традиційної культури.
Вирізняються, зокрема, Правобережжя і
Лівобережжя. Деякі дослідники виділяють локальні етнографічні групи
полтавців і переяславців.
Слобожанщина (Слобідщина)
охоплює східну частину України — теперішні Харківську область,
південно-східні райони Сумщини, північно-східні — Дніпропетровщини,
східні — Полтавщини, північні — Донецької, Луганської областей. До нього
етнографічно дотичні суміжні західні райони Бєлгородської та
Воронезької областей Росії.
Назва цього історико-етнографічного району виникла в період його
інтенсивного заселення (XVII—XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної і
Правобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисків
феодально-кріпосного ладу користувалися тут якийсь час різними пільгами
(«свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення —
«слободи».
З часів монголо-татарської навали ця
територія зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З
другої половини XVI ст. вона заселялася переважно козаками і селянами з
інших районів України. У XVII ст. тут виникли як військові опорні пункти
міста Харків, Охтирка, Суми, Чугуїв, з місцевого населення і
українських переселенців було створено козацькі слобідські полки.
Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зі суміжної
Полтавщини та інших районів Середнього Подніпров'я, для народної
культури Слобожанщини, а саме будівництва, одягу, фольклору, було
властивим поєднання рис козацько-степової України з багатьма
побутово-культурними привнесеннями з різних місць переселення.
Позначився і вплив заселення Слобідської України російськими «служивими
людьми», а згодом і переселення російських селян. Значно посилився
приплив російського населення на Слобожанщину в період обмеження, а в
1765 р. і ліквідації царським урядом козацького самоврядування,
закріпачення українських селян і козаків, а також у зв'язку з іншими
антиукраїнськими проявами імперської політики царизму.
Слобожанщина з етнографічного боку є
своєрідною перехідною зоною між Середнім Подніпров'ям, особливо
Лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним
районом України. Це степова частина України, яка в давнину була тереном
проживання кочовиків, територія теперішніх Запорізької, Херсонської,
Миколаївської, Одеської, південних районів Дніпропетровської,
Кіровоградської, Донецької, Луганської областей.
З середньовіччя ця територія відома як
«Дике поле» — так вона названа і на карті України Гійома Боплана
(середина XVII ст.). Головною опорою процесу української колонізації
«Дикого поля» з XV—XVI ст. було козацтво. В умовах безперервної боротьби
з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування українців у
південні степи. Численні втікачі від феодально-панщинного гніту і
переселенці-«уходники», які шукали волі й кращої долі, вперто обороняли
свої степові займанщини і розширяли опановану територію. Запорізькі
землі сягали гирла Дніпра і простягалися обабіч його пониззя, від річки
Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво
великою мірою допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря. Але це
спрацювало і проти інтересів українського народу. Здійснюючи свою
імперську політику, царизм усілякими засобами намагався обмежити
українське заселення Причорномор'я, особливо після скасування
Гетьманщини і ліквідації Запорізької Січі.
З огляду на ці історичні обставини,
природні умови і наплив поселенців склався і своєрідний етнографічний
характер Півдня України. У господарській діяльності визначальними були
типові риси степового хліборобства і відгінного скотарства. Певні
особливості мали степове народне будівництво, різні ремесла і промисли.
Істотно позначилися етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського
населення з поселенцями інших національностей, зокрема росіян,
білорусів, болгар, сербів, греків, молдован та ін. Вони виявлялись у
поєднанні різнонаціональних елементів в одязі, будівництві житла тощо.
Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму,
фабрично-заводського виробництва, зростання робітничого класу також
великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру,
передусім спричинюючи витіснення її національних складових міськими
елементами.
Загалом у другій половині XIX — на
початку XX ст. південноукраїнський етнографічний масив відзначався
реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу.
Локалізація її певних місцевих особливостей дає підставу виділити тут
п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський),
нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, а також Буджак і Таврію.
Українське Полісся
— етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається через увесь
північний край України і разом з суміжним білоруським, брянським у Росії
та люблінським у Польщі Поліссям творить одну зі своєрідних
географічних та історико-етнографічних територій слов'янського світу.
Назва «Полісся» — похідна від слова ліс
і означає лісисту місцевість, біля лісу. Небезпідставно звернуто увагу
на близькі за звучанням слова в литовській і латинській мовах: «Раїа»,
«Pelesao, «Pelysa», що означають характерний для Полісся болотяний
ландшафт, багнистий ліс. З цієї причини побутує думка про
балтсько-слов'янську спільність кореня слова «Полісся». Ця назва
зустрічається вже в працях давньогрецького історика Геродота, значиться
вона в Галицько-Волинському літописі під 1274 p., а також в інших
середньовічних і пізніших джерелах.
Українське Полісся на півночі межує з
Білоруссю і займає північні райони Волинської, Рівненської,
Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній
частині до нього історично і згідно з лінгвістично-етнографічними даними
належать південна смуга Брестської області (тепер входить до складу
Білорусі) і східна частина Підляшшя (Польща). Південна етнографічна межа
українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі
на схід, північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне,
Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі — Ніжин, по ріці
Сейм до сучасного кордону України з Росією.
Залежно від розташування щодо Дніпра
українське Полісся поділяється на Правобережне і Лівобережне, а також
відповідно на Західне і Східне. Західне називають ще Прип'ятським, а
Східне — Наддеснянським. Побутує і визначення окремих частин Полісся
стосовно сучасного адміністративного районування: Волинське, Рівненське,
Житомирське, Київське, Чернігівське.
Загальновизнаною в науці характерною
прикметою етнографії цього регіону є значна збереженість у побуті й
культурі його населення архаїчних явищ і рис. Вони виявляють
етногенетичне східнослов'янське коріння українських поліщуків, а також
їх етнокультурну спільність з усім українським народом.
Народні культурні традиції у різних
частинах території українського Полісся відзначаються місцевою
своєрідністю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давніх племен
(волинян, древлян, дреговичів та ін.), приналежності після
давньоруського періоду до різних державно-політичних утворень (Великого
князівства Литовського, Польщі, Росії), а також зумовлені певною
природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами,
піщаними дюнами, у заплавах рік, на лісових зрубах, характер ґрунтів
вирізняють поліське хліборобство, його знаряддя, агротехніку. Залежно
від місцевих кліматичних умов склався відповідний сільськогосподарський
календар. Особливостями позначені тваринницьке господарство, організація
відгінного випасання худоби, заготівля сіна на болотах та ін.
Поширеними видами занять поліщуків були
мисливство і рибальство з використанням своєрідних ловецьких способів і
знарядь. Багатий досвід і специфічне знаряддя накопичено у поліському
бджільництві.
Ще в недалекому минулому основними для
Полісся були водні шляхи сполучення і транспортні засоби (плоти, пароми,
різні типи човнів). У будівництві добре збереглися архаїчні риси
планування житла і садиби; широко відома неповторна поліська глинобитна
піч. Чимало давніх мотивів знаходимо і сьогодні у традиційному
поліському вбранні (тунікоподібні жіночі сорочки, плетене з деревної
кори і шкіри взуття, саморобні прикраси тощо).
На громадському побуті жителів Полісся
більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся вплив
общинних відносин і устрою: розподіл громадою земельних угідь,
організація спільного використання пасовищ, лісів, лук, рибних виловів,
трудова взаємодопомога (толока). У сімейному житті домінуючими були
засади патріархального устрою — підпорядкування всіх членів сім'ї
батькові.
Реліктовими елементами слов'янської
обрядовості насичені поліські звичаї і обряди: проводи зими і зустрічі
весни, русальні, купальські, колядні, весільні, пов'язані з народженням
чи смертю людини. Регіональна специфіка простежується у різних народних
знаннях поліщуків щодо самолікування, прогнозування погоди за місцевими
прикметами, у словесному і музичному фольклорі, прикладному
декоративному мистецтві, зокрема в ткацтві, неповторній поліській
вишивці та ін.
Західний (Південно-Західний) регіон
включає декілька природно-географічних зон: волинсько-подільську,
прикарпатську, карпатсько-гірську і закарпатську. Цей край був здавна
заселений і мав упродовж віків відносно стабільний склад корінних
жителів.
Складною була історична доля регіону. З
раннього середньовіччя його захоплювали і шматували чужоземні
поневолювачі. Цим зумовлена і етнографічна різноманітність краю. У його
складі можна виділити кілька історико-етнографічних районів і
підрайонів, що відзначаються виразними локальними особливостями
культурно-побутових традицій.
Волинь — це територія
басейну верхів'я правих приток Прип'яті й середнього поріччя Західного
Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської та Рівненської,
південно-західні — Житомирської, північну смугу Хмельницької,
Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волині на заході
дотичне лівобережне Побужжя — Східна Холмщина.
Етнографічна Волинь в основному
територіально збігається з давньоруською історичною областю «Волинська
земля» без її північної зони — Західного Полісся. У давнину Волинь
заселяли праукраїнські племена дулібів, бужан, волинян. У X—XI ст. на
цій території виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир
(Волинський), Кременець та ін. Волинь була одним з осередків процесу
творення державності Київської Русі, Володимиро-Волинського і
Галицько-Волинського князівств, тереном активної боротьби українського
народу з чужоземними поневолювачами.
Віддавна провідною галуззю господарства
волинян було хліборобство, значна кількість міст стимулювала розвиток
різних ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка заліза та ін.).
У народному будівництві, одязі простежуються перехідні риси від
поліського до подільського типу: дерев'яні зрубні хати під солом'яним
дахом (на Поліссі — здебільшого очеретяні й дощані покрівлі, а в
суміжній з Поділлям зоні — стіни будівель з глиносолом'яних вальків),
такі компоненти вбрання, як довгі й рясні опанчі, сіряки, кожухи.
Своєрідним регіональним колоритом
відзначаються волинські народні звичаї і обряди, багата фольклорна
традиція, мистецькі вироби з дерева, вишивка з переважаючими рослинними
орнаментами червоного або тільки білого кольору. Давня назва жителів
цього краю — «волиняни» — найменування однієї з локальних груп
українського народу.
Поділля —
історико-етнографічний район, що займає головно басейн межиріччя
Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров'я. Це більша
частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на
півдні частина Чернівецької областей. В етнографічній літературі Поділля
ділять на Східне і Західне.
Назва «Поділля» зустрічається в
писемних джерелах XIV ст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується
вживання стосовно цього краю назв «Пониззя», чи «Русь долішня».
Відповідно давнє побутування похідного найменування жителів Поділля—
«подоляни», «поділяни».
Поділля здавна заселяли
східнослов'янські племена тиверців і уличів. Після занепаду
княжо-руської державності в другій половині XIV ст. Поділля захопила
Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569 р.) і
Східне Поділля опинилося під владою шляхетської Польщі. Різні частини
південно-подністровського Поділля неодноразово поневолювали
турецько-османські загарбники. Після першого (1772 р.) і другого (1793
р.) поділів Польщі Західне Поділля відійшло до Австрії, а Східне разом з
Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.
Етнографічне Поділля — один з
найсвоєрідніших і найколоритніших районів України. «Красо України,
Подолля», — писала Леся Українка про цей край, маючи на увазі не тільки
чарівність його природи, але й багатство і неповторність народної
культури: вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села,
сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї і обряди, мелодійну
пісню, самобутнє народне мистецтво.
Характерними для цього краю були
будівлі з використанням глиносолом'яних вальків. Своєрідності
подільській хаті надавали білизна мазаних стін з пластичною обробкою і
підсинюванням заглиблених площин, виступаюча присьба, підведена червоною
глиною, оздоблення інтер'єру хати рушниками та іншими декоративними
елементами.
Традиційне вбрання подолян вирізняється
багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Далеко за межами України
відомі подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами, ткацькі
вироби, килими з рослинним і геометричним орнаментом, кераміка та ін.
Своєрідні риси традиційно-побутової
культури українців Поділля формувалися під певним впливом багатовікового
спілкування з представниками інших народів, що в різний час поселялися
тут, зокрема поляками, чехами, молдаванами. Сукупність виразних
локальних особливостей традиційної матеріальної і духовної культури
корінного населення Поділля дає підставу вважати подолян однією з
локальних груп українського народу.
Покуття — давня назва
одного з історико-географічних районів України. Зустрічається вже в
джерелах XVI ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці.
На карті України Гійома Боплана з 1650 р. цю територію позначено як
«частину України, яку народ називає Покуттям». Найбільш вірогідне
походження назви — від слова «кут». Так іменувалися землі в кутах,
утворюваних крутими згинами рік (у даному разі Дністра, Прута і Черемоша
з їх притоками).
Це територія південно-східної частини
теперішньої Івано-Франківської області. З півночі її межа проходить по
Дністру, на північному заході вона доходить до річок Бистриця і Бистриця
Солотвинська, на південному заході межує з етнографічною Гуцульщиною,
на південному сході — з Буковиною.
У минулому покутська земля належала до
Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства, зазнавала
особливо частих зазіхань з боку завойовників. її жителі брали активну
участь у боротьбі проти іноземних поневолювачів. Наприкінці XV ст. з
Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У промові
на раді старшин у Чигирині 1657 р. Богдан Хмельницький зазначав, що
йому пощастило визволити від шляхетського ярма Волинь, Покуття, Поділля
та Полісся.
Порівняно невеликий покутський край
виразно вирізняється як своєрідний локальний етнографічний район
України. Його етнокультурні особливості виявляються в традиційному
будівництві, якому притаманні як риси перехідності між Поділлям і
гірським карпатським ареалом, так і власні самобутні прикмети; в
народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів; у
орнаменті й колориті вишивки; у словесному і музичному фольклорі,
звичаях, обрядах, танцях та інших проявах народної культури.
За багатьма ознаками
галицько-покутський етнографічний ареал продовжується на південному
сході та суміжній частині Буковини. Ця спільність виражена і в народній
мові — покутсько-буковинському говорі.
Опілля — назва, якою в
географічній літературі позначається територія північно-західної частини
Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і
центрального західного виступу Тернопільської областей. З етнографічного
боку вивчена дуже слабо, хоча її розташування між Волинню, Поділлям та
Прикарпаттям становить значний науково-пізнавальний інтерес.
Археологічні пам'ятки засвідчують давню
заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут проживали
племена дулібів, бужан, у південній смузі — білих хорватів. Густо
заселеною була ця земля у княжу добу. Стабільний контингент корінного
населення зберігався тут і в наступні періоди феодально-польського і
австрійського поневолення. Простий народ стійко оберігав і захищав свою
етнокультурну самобутність, мову, релігію, звичаї і обряди. Навіть на
підставі наявних матеріалів і відомостей щодо народного будівництва,
мистецтва, фольклору, традиційних промислів окремих місцевостей цього
краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини,
Миколаївського лівобережного Подністров'я та ін.) можна судити про
Опілля як певний етнографічний район.
У південно-західній частині
етнографічне Опілля переходить у наддністрянське Прикарпаття, а на
заході — у перемисько-яворівське Надсяння, які за характером народної
культури є своєрідними етнографічними підрайонами. Наприклад, Яворівщина
й досі відзначається неповторністю народних промислів, вишивки, виробів
з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (обхід на Великдень дворів з
подібним до колядування обрядовим співом — «риндзівками»).
Яскравою етнографічною своєрідністю
відзначається карпатська зона західноукраїнського регіону. Вона
поділяється на три історико-етнографічні райони, які відповідно до
розселення на їх території етнографічних груп українців — гуцулів,
бойків і лемків названі Гуцульщиною, Бойківщиною і Лемківщиною.
Гуцульщина — це край,
який чи не найбільш повно з усіх етнографічних районів України
відображений у літературі й мистецтві. Він обіймає східну частину
Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної
смуги), південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів
Івано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і
південну частину Вижницького районів Чернівецької та Рахівський —
Закарпатської областей.
Заселення Гуцульщини і взагалі
українських Карпат здавна відбувалося шляхом поступового просування в
гори долинами рік. Основним колонізаційним елементом було українське
населення, хоча цілком вірогідне кочування та поселення тут решток
давніх тюркських і східнороманських племен.
Головну роль у господарському укладі
гуцулів відігравало скотарство, особливо відгінне, з перевагою
вівчарства. На цій основі розвинулася культура полонинського
господарства зі своїми типами будівель, способами переробки
молокопродуктів, організацією побуту тощо. Тваринницьким спрямуванням
господарства великою мірою зумовлений особливий характер поселень
гуцулів — здебільшого розпорошене розміщення садиб («оседків»), і не
лише в долинах, а й на схилах і верхів'ях гір — ближче до випасів і
запасів кормів. Овече хутро, шкіра, домоткане сукно були основним
матеріалом для виготовлення одягу гуцулів, який (особливо святковий і
обрядовий) відзначався багатою орнаментикою, прикрашанням вишивкою,
аплікацією, тисненням на шкірі, виробами з металу і кості.
Здавна гуцули займалися різними
промислами і ремеслами: лісорубством, ткацтвом, обробленням вовни,
шкіри, виробами з дерева, лози, коріння тощо. Витвори гуцульського
народного мистецтва (вишивки, вироби з дерева, писанки, ткання,
кераміка, художній метал) здобули славу в усьому світі.
У традиційному побуті гуцулів, звичаях,
обрядах, народних знаннях, віруваннях збереглося багато старовини,
простежуються витоки духовного життя різних епох, поєднання язичницьких і
християнських елементів, фантастичних уявлень з практичним досвідом.
Неповторною своєрідністю відзначаються гуцульський словесний і музичний
фольклор, танець.
Бойківщина — суміжний з
Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину
Українських Карпат. Це територія південно-західної частини
Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області,
Сколівського, Турківського, південної смуги Стрийського, Дрогобицького,
Самбірського і більшої частини Старосамбірського районів Львівської
області, Міжгірського, Воловецького, північної смуги
Великоберезнянського районів Закарпатської області. У верхів'ях Сяну і
Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить Польщі, а
південно-західна — Словаччині.
Бойківські села розташовані в долинах
рік і мають переважно скупчений характер. Багато поселень давнього
походження згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших
середньовічних джерелах. Основна традиційна галузь господарства —
хліборобство, в процесі розвитку якого освоювалися не тільки долини рік,
а й гірські схили. В умовах малородючих ґрунтів і кліматичних режимів
різних висотних зон склалися своя агротехніка і асортимент вирощуваних
культур. У тваринництві переважала велика рогата худоба, особливо воли —
основна тяглова сила верховинців.
Розвинутими були на Бойківщині ремесла і
промисли: ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство, бондарство.
Місцеві майстри будували характерні бойківські хати, зводили справжні
шедеври дерев'яного зодчества — диво-церкви, виробляли з дерева майже
всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, посуд тощо.
Традиційний бойківський одяг до нашого
часу зберіг давню простоту, форм і крою, самобутню колористику, способи
оздоблення і орнаментики. Неповторними є традиційні обряди, звичаї,
вірування, пісні, легенди, перекази, народні знання бойківського краю,
вишивка, різьблення по дереву, писанкарство. Вони донесли до нас
відгомін далекої давнини, цінні надбання духовної культури наших
предків. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст.
належать до унікальних пам'яток української загальнонаціональної
художньої культури.
Лемківщина —
найвіддаленіший на південний захід край української етнічної території,
обіймає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких
Бескидів. Карпатський вододільний хребет ділить Лемківщину на південну
(закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею вважають річки
Уж і ліву притоку Сяну — Солинку, західною — Попрад з Дунайцем. Уся
північна Лемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна
(Пряшівщина) — до Словаччини, і лише східна смуга закарпатської частини
цього етнографічного району — до України.
Давніми предками лемків, як і бойків,
вважається слов'янське плем'я білих хорватів, котре проживало в Карпатах
і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі,
Галицько-Волинського і Галицького князівств (північна частина). Багато
століть цей край загарбували і шматували іноземні поневолювачі. Та
найтрагічніше сталося вже в новітню добу, коли після Другої світової
війни внаслідок злочинної змови між урядами Польщі і Радянського Союзу
корінні жителі північної Лемківщини були насильно переселені з прадідної
землі у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.
Основною запорукою збереження лемків як частини українського етносу була їх народна мова, традиційна культура і релігія.
Головним у господарській діяльності
лемків було хліборобство, з ремесел і промислів — оброблення дерева,
каменю, вовни, ткацтво, гончарство, бондарство. Для поселень лемків
властива скупченість у долинах рік. Типовим помешканням вважалась довга
хата, яка під одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські
приміщення. Народне вбрання виготовлялося здебільшого з матеріалів
домашнього виробу, відзначалося простотою і виразними локальними
особливостями різних компонентів.
Своєрідні риси притаманні традиціям
сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, багатому
фольклору, декоративному мистецтву. Значною мірою особливості
традиційно-побутової культури лемків були зумовлені близьким їх
сусідством і спілкуванням з поляками і словаками.
Закарпаття і Буковина —
це назви історико-географічного й адміністративно-територіального
рівнів. Як відомо, значна частина Закарпаття, зокрема гірська, є
продовженням території трьох етнографічних груп українських горян:
гуцулів, бойків і лемків. Так само на Буковині з етнографічного погляду
спостерігаємо продовження в суміжних територіальних частинах
подільського, покутського і гуцульського ареалів.
Для Закарпаття й Буковини характерне досить густе вкраплення між
українським населенням острівців поселень етнічних груп сусідніх та
інших народів: угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців,
циган. Ця обставина помітно позначилася на традиційно-побутовій культурі
корінних мешканців. У народному будівництві, господарських заняттях,
одязі, ремеслах і промислах, їжі, звичаях, фольклорі, народній мові
відчувається нашарування і поєднання різних культурно-побутових
взаємовпливів. Тому українське Закарпаття і Буковина не є якимись
етнографічно однорідними районами, а виступають як окраїнні ареали
української етнічної території, де локалізуються і взаємодіють різні
етнографічні й етнічні культурно-побутові традиції. Цим і визначається
їх етнографічна специфіка.
* * *
