Бойки ― субетнос чи етнографічна група? Бойки ― українці чи русини? Поки науковці дискутують, яке саме визначення надати горянам, котрі мешкають у середній смузі Українських Карпат, київська журналістка Наталя Кляшторна зробила спробу з’ясувати: в чому саме полягає бойківська самобутність. Тема напрочуд актуальна, адже бойкам, найчисельнішій в Україні групі, котра мешкає в Карпатах над Сяном, Дністром та Лімницею, пророкують швидку загибель ― саме як самобутній спільноті в межах українського народу.
Така перспектива не тішить дослідницю, яка сама є бойкинею за походженням. Народжена не в горах, а в степах Херсонщини, у родині виселених із Західної Бойківщини (зараз ― у межах Польщі), Наталя Кляшторна володіє величезним багажем власних спостережень про бойків. Упродовж десяти років вона самотужки збирала спогади про примусове виселення, відвідувала бойків на рідних землях та в розсіянні на півдні та сході України, аналізувала різноманітні джерела про історію та культуру цієї карпатської групи.
Напередодні ІІ Конгресу бойків, що відбувся улітку в містечку Турка на Львівщині, дослідниця у співпраці з київською дизайн-студією «Золоте Серце» видала збірку «Байка про бойка». Це перше такого роду видання в Україні про бойків ― невеличке, але дуже інформативне і гарно ілюстроване. Хто такі бойки, де живуть і чим займаються, звідки ведуть свій родовід, як будують церкви, яку музику виконують і як вишивають ― про все це можна довідатися з цієї збірки, упорядкованої у формі довідника. Бойківські приказки, коломийки та навіть замовляння авторка подає говіркою бойків, зі збереженням фонетичних особливостей, не відмовляючись навіть від твердого «ы».
Чи не вперше урозвідку про бойків авторка вплітає результати недавніх генетичних досліджень. За їхніми результатами, бойківські корені такі глибокі, що генетики простежують спорідненість бойків із народами, котрі мешкають у різних кутках Європи. А водночас етнологи бачать у сучасному стані бойківської спільноти всі ознаки того, що Лев Гумільов називав «реліктовою фазою етногенезу»: бойки втрачають свій діалект, особливості своєї культури та самоідентифікацію.
Особлива увага ― бойківській вдачі, особливостям ментальності. Пращури бойків, як довідуємося із Байки..., з незапамятних часів жили вздовж Карпатського хребта, який був пограниччям, а тому, щоб захиститися, будували укріплення та городища і поступово звикли жити за високими мурами. Відтак авторка припускає, що саме тому ці люди є дещо закритими і нерадо впускають у своє серце когось стороннього.
«Бойки справді приховують усе, що тільки можна, ― навіть своє ім’я, ― розповідає Наталя. ― Під час експедицій мені було цікаво довідатися, чому люди так неохоче зізнаються у своєму бойківському походженні. Чому називають бойками мешканців усіх сусідніх сіл, але рідко називають самі себе бойками. Навіть якщо є яскравими носіями традиції. Після знайомства часто чула: «Так, ми ― бойки, але чого про то кожен мусит знати?!».
Тому й не дивно, що в Україні так мало знають про бойків. Публіцист Олександр Гаврош прийшов до думки, що в минулому столітті бойки більше дбали не про збереження власної ідентичності, а про утвердження загальноукраїнської ідеї. На думку Кляшторної, допомогти бойкам зберігати і продовжувати свою культурну традицію мала би насамперед держава, а нелише громадські організації та групи ентузіастів.
«Бойківщина і Бойківське Підгір’я дало Україні чимало історичних постатей, які посідають почесне місце в українській історії та в процесі становлення державності ― від гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного до Августина Волошина. Без Бойківщини важко уявити сучасну Україну, ― стверджує дослідниця. ― Підтримка культурної самобутності групи, яка внесла такий значний внесок у формування, а згодом у піднесення і відродження української свідомості, мала би стати справою державної ваги в Україні, пріоритетом у галузі культурної політики».
Як відомо, державної програми з підтримки трьох реліктових карпатських груп ― бойків, лемків та гуцулів ― за майже 20 років української незалежності жодною державною установою розроблено так і не було.
Очевидно авторка прагнула не лише дати основні відомості про спільноту, з якої виводить свій родовід, але й акцентувала увагу на рисах, котрі колись були глибоко закорінені в бойківській свідомості. На жаль, їх сьогодні недооцінюють на Бойківщині, проте вони є ознакою гарного тону далеко на захід від українського кордону. Йдеться насамперед про раціональне використання природних ресурсів, відмову від надмірностей, широкі повноваження місцевих громад, зрештою, позитивне мислення. Відтак дослідниця наголошує, що повернення бойків до себе, до своєї справжньої сутності ― після радянського занурення у сірість і одноманітність та після пострадянського дикого споживацтва ― є нічим іншим, як поверненням до нормальності.
Ірина Михайлів
Більш докладно: http://turka.at.ua/publ/1-1-0-289#ixzz1WJt9J2AI Under Creative Commons License: Attribution
* * *
