Білі хорвати - східнослов'янське плем'я. Етнонім «білохорвати» зустрічається у Костянтина Багрянородного, який дав опис життя та історії хорватів. Етнонім «білі хорвати» відомий у «Повісті временних літ»: «А се ти ж словени: хорвати білі та серби і хорутани». Зазвичай дослідники називають «білими» східноєвропейських хорватів, на що ні літопис, ні Костянтин Багрянородний не дають серйозних підстав. «Білими» називалися саме західнослов'янські (чеські) хорвати.
Даних про східнослов'янських (прикарпатських) хорватів майже немає. «Повість временних літ» дає деякі події з історії прикарпатських хорватів, але тільки для Х ст. Про більш ранні століття відомо тільки з матеріалів археології.
Археологічні дослідження
Археологічні матеріали також не численні. Розкопки на даній території почалися ще в 70-80-х століття роках XIX ст. Вони проводилися Адамом Кіркором, Богданом Янушем, Ісідором Коперницьким, Владиславом Пшібіславским, пізніше Годфрідом Оссовським, Володимиром Деметорікевічем, П. Гадачеком. Пізніше розкопки продовжували польські та українські археологи: В. Антоневич, Я. Пастернак, Ю. Костшевський, Т. Сулімірський та ін., А. А. Ратичом було складене цікаве зведення археологічних пам'яток Західної України, в тому числі і областей, які належали колись хорватам. Вперше думка про приналежність ряду поховальних пам'яток Західної України хорватам висловив Є. І. Тимофєєв. Це положення було підтверджено Б. А. Тимощуком, який досліджував не тільки могильники, а й поселення в Північній Буковині. Кургани даного району стали відомі завдяки розкопкам С. І. Пеняка та І. П. Русанової.
Незважаючи на значну кількість проведених розкопок, археологічні матеріали, пов'язані з хорватами недостатньо виразні і визначені. Вони представлені перш за все похованнями, що містять в основному трупоположення із західним орієнтуванням. Поховання майже завжди є поодинокими та як правило зі скромним інвентарем. Для хорватів були характерні перстнеподібні кільця із загорнутими у зворотному напрямку кінцями. Іноді в могилах зустрічаються вироби ремесла.
Історія племені білі хорвати
Білі хорвати були відомі на Русі. Літописець Нестор називає їх серед слов'янських племен: «через багато часу після вавилонського стовпотворіння, сіли слов'яни по Дунаєві, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися по землі племена і прозвалися своїми іменами, де яке плем'я сіло на якому місці; одні прийшли і сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, інші назвалися чехами, а ось теж слов'яни - хорвати білі, серби і хорутани. Коли волхи дійшли до слов'ян дунайських, оселилися серед них і почали творити насильство, то ті слов'яни (тобто морави і чехи) рушили, сіли на Віслі річці і прозвалися ляхами, а від тих ляхів прозвалися поляни (поляки), до племені ж ляхів належать і племена, що прозвалися лютичами, мазовшанами і поморянами. Також і ті ж слов'яни (тобто білі хорвати, серби і хорутани) рушили й сіли по Дніпру».
Можна з більшою часткою ймовірності вважати, що хорвати були аналогічні іншим групам слов'ян, які згадуються в «Повісті временних літ»: полян, древлян, уличів, словен, радимичів і т. д. Слід ймовірно вважати їх на племінними союзами, що володіли політичною і певною мірою етнічною єдністю. Для управління цими спілками виникають перші міста - політико-адміністративні і сакральні центри.
У 907 році, відповідно до «Повісті временних літ», хорвати взяли участь у поході Олега на Царгород. Факт входження хорватів до української держави на підставі цього походу залишається спірним.
У другій половині X століття, рятуючись від натиску печенігів у Верхнє Подністров'я, що належало хорватам, переселяється частина уличів і тиверців.
З упевненістю можна говорити про підпорядкування хорватів Русі після походу Володимира у 992 році. Як повідомляє В. Н. Татищев під час походу 992 р. Володимиром було засновано місто Володимир-Волинський, що підтверджується археологічними матеріалами.
Основна частина хорватів переселилася на територію сучасної Хорватії в VII столітті. Частина хорватів, що залишилася, поряд з іншими слов'янськими і неслов'янськими племенами інтегрувалися до складу давньоруської народності.
Столиця білих хорватів
Столиця слов'янського племені білих хорватів знаходилася поблизу нинішнього села Стільсько Миколаївського району на Львівщині. У ІХ ст. це був мегаполіс із фортецями, укріпленнями та язичницькими храмами. У місті проживало понад 40 тис. людей.
Розкопки у Стільському із 1981-го по 2000 рік проводив Орест Корчинський, керівник Верхнедністрянской археологічної експедиції Інституту народознавства НАН України.
Про давню столицю нагадують урочища Золоті ворота та Княжа криниця в околицях Стільського. Городище розкинулось на схилах пагорбів одразу за селом. За місцевою легендою, велике місто в горах вороги довго тримали в облозі. Не зумівши здобути штурмом, вдалися до хитрощів: ввечері частина війська відступила від стін із запаленими смолоскипами. Жителі, думаючи, що ворог пішов, відчинили ворота. У цей час із засідки вилетіли нападники й підпалили місто. Жителі, які врятувалися, переселилися зі згарища в долину річки Колодниці. Тут вони заснували нове поселення, яке на честь зруйнованого стольного граду назвали Стільсько.
Головне місто білих хорватів займало 250 га. Розмір одного тільки детинця, тобто центральної, найбільш захищеної частини городища, складав 15 гектарів. Для порівняння, весь тодішній Київ займав 9,7 гектарів.
До міста вели кілька доріг. З обох сторін в'їздів височіли вартові вежі з 5-6-метрових дерев'яних колод. В одному з найширших проїздів археологи розкопали брук з каменю-вапняку - за розповідями, цю дорогу називали "Білою". Від Дністра до городища провели 11-кілометровий канал, по якому до міста припливали човни.
Білі хорвати працювали на землі, полювали та рибалили, частина займалася ремеслом.
Місто володіло потужною системою укріплень. Його оборонні стіни розтяглися на 10 км. Із західного боку столицю захищали стрімкі схили гір - над урвищами досі нависають величезні камені. На них видовбані пази, в які закріплювали підйомні мости. З півночі та півдня городища були глибокі яри. Зі сходу - земляний вал з дерев'яним частоколом і ровом за ним. Фрагменти валів висотою 2-2,5 м, оточених ровами, збереглися досі. Сьогодні селяни збирають там ягоди та гриби.
До нашого часу дійшли язичницькі святилища, витесані у скелях. У довколишніх селах їх нарахували 10. На околиці Миколаєва є найбільший із семи паралельних тунелів. Вони різної довжини, але з'єднані між собою. Тунелі виходять до напівкруглого майданчику, на якому, мабуть, проводили обряди.
Ще один язичницький комплекс є у сусідньому селі Дуброва. Там над дорогою нависає великий камінь незвичної форми. Його називають Діравець, тому що в ньому є наскрізний отвір, а ще - столовим каменем, так як у нього рівна, як стіл, поверхня.
Поряд у скелі витесані приміщення, де жили волхви. Згодом тут були чернечі келії. Збереглися ніші, видовбані ченцями для мощей святих. У 1940-1950 роках у них ховалися воїни УПА. Іноді енкаведисти підривали келії. В даний час селяни приробили до цих приміщень кришки і зберігають у них картоплю. Температура всередині протягом року стала, +11 ° С.
У 2001-му Стільському городищу надали статус пам'ятки державного значення. Через два роки вийшла постанова Верховної Ради про створення Державного історико-культурного заповідника. Але на цьому все припинилося. Розкопки у Стільському не проводять уже вісім років.
| 
* * *
