Формування державного кордону СРСР на українському відтинку завершилося не відразу після Ялтинської конференції у січні 1945 р., коли лінія Керзона була прийнята як польсько-радянський кордон, але цього разу вже з поправками на користь Польщі.

Креслення остаточної нової межі радянського кордону відбувалося шляхом довготривалого переговорного процесу. Уряди СРСР та Польщі починаючи ще з 1944 р. і до 1948 р. укладали міждержавні угоди.

Для людей, котрі мешкали обабіч лінії кордону, це означало чергові катаклізми - вони підпадали під "відселення", "очищення території" шляхом перенесення житлових споруд на кількасот метрів від прикордонної зони.

Так розчерк пера у Москві й Варшаві подарував тисячам людей раптову зміну місця мешкання, втрату господарства, розз'єднання родин .

Особливо драматичним було встановлення кордону 1948 року, що заторкнуло переважно населення горішнього Сяну - гірського терену, де села традиційно ланцюгами тягнулися вздовж ріки, яка враз стала прикордонною.

Рішення змішаної комісії СРСР і Польщі з демаркації державного кордону між СРСР і РП від 10 квітня 1948 р. не залишало для людей жодного вибору - понад 9 тисяч осіб було виселено зі своїх садиб. Умови транспортування були далекими від задовільних, а розмір компенсації за втрачене майно викликав у постраждалих обурення.

Якщо в попередні роки господарям нерідко дозволяли розібрати хати і встановити їх на терені свого чи сусіднього села, то 1948 р. поширеною була практика миттєвого очищення території.

Це означало, що люди за лічені дні мали зібрати майно і забратися з терену, наближеного до нової лінії кордону. Будинки і господарські споруди зносилися бульдозером, урожай згнивав на городах, а люди відтак роками в голоді і холоді поневірялися по чужих кутках.

Офіційна карта обміну територіями

Ще через два роки Польська Республіка стала ініціатором чергових пропозицій щодо зміни кордону. Остаточні територіальні корективи між СРСР та ПР увійшли в історію як "обмін ділянками державних територій", а у Польщі - під криптонімом "Akcja H-T 1951".

Уряд ПР 1950 р. звернувся до керівництва СРСР із пропозицією "в інтересах народного господарства" двох країн.

Польська Республіка запропонувала поступитися СРСР на засадах взаємного обміну ділянкою державної території гмін Кристинопіль, Белз, Хоробрів та Угнів у Люблінському воєводстві, де були значні поклади кам'яного вугілля і зручне для СРСР залізничне сполучення.

Ділянку, яку польський уряд запропонував узяти взамін, була західна околиця тодішньої Дрогобицької області - Нижньоустріцький та частини Хирівського та Стрілківського районів "із 97-ма діючими свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тон".

15 лютого Москва і Варшава підписали договір про обмін ділянками державних територій. Таким чином, в межах УРСР опинився Кристинопіль (згодом перейменований на Червоноград) і поклади Львівського-Волинського вугільного басейну.

480 кв. км, які відійшли від ПНР до Української РСР

Обмін територіями не передбачав обміну населенням. Це означало, що люди, котрі мешкали на території, що підлягала обміну, мали бути виселені з рідної землі. Ані походження, ані віросповідання не могли бути причиною, щоб залишитися на батьківщині.

Громадян Польщі з рівнинної Сокальщини - понад 16,5 тисяч осіб - виселили в бойківські Бескиди. До життя у горах на пісній червениці, у дерев'яних бойківських хатах народжені у кам'яних будинках і на чорноземах змогли пристосуватися не всі.

Та виселені із західної Бойківщини - понад 33 тисячі осіб - потрапили не в кам'яниці мешканців Сокальщини, не в промислово розвинений регіон, а в віддалені степові села півдня України.

Як зазначає директор Державного архіву Одеської області Іван Ніточко, "в першу чергу до колгоспів, які були відстаючими". Починаючи від літа 1951 р. вони вже були не звичайними радянськими колгоспниками, а "переселенцями", місце мешкання і праці яких мало бути саме таким, як було вказано в Переселенському квитку.

Зайве нагадувати, що воно заздалегідь визначалося органами радянської влади без врахування думки людей. А Червоноград, Белз, Сокаль заселяли прибульці з усього СРСР, переважно робітники зі сходу України.

480 кв. км, які відійшли від УРСР до ПНР

Про перепетії з "ампутацією" гірської Бойківщини в історичній літературі та часописах говориться значно менше, ніж приміром, про наміри Нікіти Хрущова, одруженого з уродженкою Холмщини, приєднати до СРСР Холмщину.

Але насправді цей гірський регіон, віддалений від комунікаційних центрів, неодноразово потрапляв у поле зору тих, хто червоним олівцем проводив лінію кордону!

Поширеною є думка, що саме Радянський Союз і Сталін були ініціаторами обміну 1951 р., а Польща як сателіт СРСР лише виконувала волю "старшого брата. Проте насправді ініціатором обміну була Польща. Про це свідчать листування між Москвою і Варшавою 1950 р., протоколи зустрічей і, зрештою, промова віце-голови ради міністрів Польської Республіки А. Завадського 25 травня 1951 р.

Історики і краєзнавці з Польщі стверджують, що внаслідок обміну ділянками територій Польща однозначно втратила: поступилася промислово розвиненим районом, покладами кам'яного вугілля - а натомість на отриманій взамін території отримала лише "вичерпані родовища нафти".

Польський дослідник Бескидів Станіслав Клос пише, що втративши вугільний басейн, окрім вирівняння прикордонного клину, Польща не отримала взагалі нічого.

"Обмін був невигідним для Польщі не лише з огляду господарчого, - розвиває думку виселений 1951 р. зі східної Люблінщини Мєчислав Бузєвіч в історичному нарисі "Звідти наш рід!". - Історична та культурна цінність відданих СРСР земель була непорівняно вищою, аніж отриманих".

Не вдаючись до порівнянь історико-культурних цінностей двох регіонів, а також не заперечуючи господарчо-промислового потенціалу східної Люблінщини, варто все ж спробувати зрозуміти, чому керівництво РП виступило з пропозицією обміняти цей терен саме на ділянку над горішнім Сяном.

Що ж саме спонукало керівництво Республіки Польщі зробити таку пропозицію: віддати терен з багатими родовищами кам'яного вугілля і розвиненою промисловістю, натомість не претендуючи на щось більше, ніж бідний гірський периферійний регіон?

Родина Ковалів, виселена 1951 р. з с. Літовищі, на Херсонщині

Автор цих рядків народилася в родині виселених із західної Бойківщини. 1951 р. мої батьки з села Літовищі (за радянських часів - Шевченково, нині - Lutowiska) дітьми були виселені на Херсонщину, в село Дудчани над Дніпром.

Проблематикою останнього виселення, як незалежний журналіст, займаюся понад 10 років. За цей час відвідала сотні жертв виселення в шести областях України, написала десятки репортажів та статей, видала дві книги зі спогадами очевидців.

Але упродовж усіх цих років мене не покидала думка, що істинні причини виселення моїх батьків і дідів, рівно ж як і виселення поляків із Сокальщини, залишаються за завісою.

Припущення про те, що населення Західної Бойківщини було виселене в якості покарання за сприяння УПА, не витримувало жодної критики. На час виселення саме в цьому прикордонному регіоні, на відміну від сусідніх, розташованих вглиб Дрогобицької області, вже не діяла жодна партизанська група.

Що ж все-таки залишалося між рядками Договору 1951 р.?

Підписання угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і ПР від 15 лютого 1951 р. і передача Польській Республіці 480 кв. км Західної Бойківщини дозволили польській владі втілити в життя найамбітніший свій намір - збудувати на Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій. Однак в офіційних документах Варшава не обмовилася про це ані словом.

Виселені з села Чорна в Тельманівському районі на Донеччині

Головним господарчим досягненням на терені південно-східної Польщі вважається Солинська гребля і Солинська ГЕС. Саме Сян, хоч і сьома за довжиною ріка в Польщі, але виявилася найбільш придатною для задоволення енергетичних потреб цього регіону.

Перший проект будівництва греблі на Сяну розробив професор Львівської Політехніки Кароль Помяновський ще 1920 р. Невдовзі почалося будівництво греблі в Мичківцях. До геологічних дослідів в районі Солини поляки приступили аж через 17 років потому.

Концепція будівництва водного збірника в Солині була готова вже у 1938 р. Науковці одностайно дійшли згоди, що кращого місця для будівництва ГЕС в Бескидах не знайти. Але вибух ІІ світової війни зруйнував амбітні плани.

Договір між Німеччиною та СРСР від 28 вересня 1939 р. встановив німецько-радянський кордон за лінією Керзона - за течією горішнього Сяну. По завершенні війни кордон між СРСР і Польською Республікою проліг тією ж лінією. А це унеможливлювало розташування будь-яких об'єктів у районі Солини.

Та як бачимо, поляки не полишали надії втілити свої наміри. Щоб будувати греблю і ГЕС, слід було посунути кордон далі на схід, щоб його лінія пролягла подалі від Сяну.

Минув лише рік після підписання таємної угоди між урядом СРСР і Польським Комітетом Національного визволення, яка визначила кордони між державами, як розпочалися нові переговори щодо перегляду лінії кордону.

Польська сторона мала намір перенести її значно далі на схід, щоб бориславська нафта, калійні солі Стебника та залізничне сполучення Рави-Руської та Хирова були на їхній території. Не важко здогадатися, що Кремль ці пропозиції однозначно відкинув. Радянська сторона, як виявляється, мала власний сценарій "вирівнювання" кордону із Польщею.

Згідно з ним, до СРСР мав долучатися т. зв. Бескидський трикутник - терен від гори Кременець до Смільника над Сяном уздовж польсько-словацького кордону орієнтовно аж до села Ветлини. Однак цей варіант не задовольнив уже Варшаву.

З Карпат - у колгосп імені Сталіна Сталінської (Донецької) області

Цікаво, що згідно з польськими пропозиціями, половина бойківських земель мала належати Польщі. У випадку ж, якби польська сторона прийняла радянський сценарій, майже всі бойківські землі на північ від Карпатського хребта опинилися б у межах СРСР.

Та на цьому переговори не закінчилися - вони поновилися вже в березні 1946 р. і тривали до квітня наступного року. Цього разу польська сторона намагалася посунути свій кордон за Сян, західніше села Чорна. Фактично йшлося про ту саму ділянку, котру таки отримала Республіка Польща в 1951 р.

Отже, за багату на кам'яне вугілля територію східної Люблінщини сусідня країна здобула терен не лише з нафтою, але й нарешті отримала змогу збудувати ГЕС на гірському Сяні - і таким чином збільшити потенціал всієї південно-східної Польщі.

Опрацювання концепції енергетичного використання водних ресурсів Сяну розпочалося відразу після передачі ділянки території в межі Польщі - вже 1952 року. Тоді ж Міністерство енергетики у Варшаві запропонувало будувати на ріці сімнадцятиступевий каскад. Ще через рік, коли знайшовся проект проф. Помяновського, загублений під час війни, поновилися геологічні дослідження.

Будівництво греблі та ГЕС почалося спершу в Мичківцях - за проектом, розробленим ще перед ІІ світовою війною. 1960 р. уряд Польщі визнав будівництво греблі та ГЕС у Солині приорітетною інвестицією в народне господарство Польщі. Й уже за рік Солина перетворилася на великий будівельний майданчик.

Солинська ГЕС, під якої поховані бойківські села

"Зусиллями робітничого класу перетворимо силу вод Сяну в електричну енергію!", - таким було гасло цієї найбільшої будови у Польщі.

Рукотворний каскад над гірським Сяном змінив краєвид. Зникли - точніше, пішли під воду, цілі гори. А з ними навіть частина лісу в селі Луги. Натомість постали гори бетонні: на будівництво лише Солинської ГЕС використано 200 тисяч тонн цементу).

Нині Солинське озеро - найбільше в Польщі штучне водосховище з площею поверхні 2200 гектарів, середньою глибиною 25 метрів. Греблю довжиною 664 метри, шириною 12 метрів та висотою 82 метри завершили зводити в 1969 році. При цьому було затоплено кілька сіл, в яких до 1946 р. домінувало українське населення.

Бойків лівобережних сіл - Солина, Райське, Городок, Завоз, Луги, Вовковия - було примусово виселено 1946 р. в УРСР (на підставі угоди про обмін населенням між СРСР і Польщею) і 1947 р. в рамках операції "Вісла" на північно-західні землі Польщі.

Мешканців сіл на правому березі - Соколього, Хревті, Телешниці - виселили на Миколаївщину і Одещину 1951 р.

Панорама села Хревть у 1930-их. Тепер тут - Солинське озеро

Коли ж поляки, котрі залишилися тут мешкати після 1946 і 1947 рр. (їхні села теж мало затопити водосховище), почали активно протестувати проти спорудження греблі, представники влад переконували їх, що ніде в південній Польщі немає кращого терену для такого будівництва, як куточок під Солиною.

І справді, після вигнання бойків у 1946-му і 1947-му, а відтак і 1951 року, терен цей був малолюдним - на 1 млн м поверхні, котра призначалася на затоплення, припадало менше 1 двору!

За іронією долі, ті, котрі були виселені для того, щоб на їхній землі спорудити найбільше у Польщі за об'ємом води водосховище, на півдні України найбільше потерпали від засух і спраги. Бойків, котрі від народження дихали вологим повітрям, бачили зелені краєвиди і чули шум потоків, завезли у випалений сонцем сухий степ, в якому кожна крапля води була на рахунку...

Солинське озеро - найбільший у Бещадах туристичний об'єкт, на його берегах розташовані численні бази відпочинку, яхт-клуби тощо. Земельні ділянки на узбережжі - одні з найдорожчих у Польщі. Тепер це найкомерційніший закуток Бескидів, які поляки називають Бєщади (Bieszczady), а саму водойму - Бещадським морем.

І хоч масштаби затоплення не йдуть в жодне порівняння із подіями під час будівництва каскаду ГЕС над Дніпром в 50-і рр. в УРСР, та а все ж варто пам'ятати, що окрім розлогих долин над Сяном, води над гігантськими спорудами затопили світ оригінальної бойківської культури.

Широке і глибоке Солинське озеро, плесо якого покрило бойківські села, церкви, придорожні каплички, хрести і цвинтарі, самою своєю історією наочно демонструє непоправні втрати людей, котрих у Польщі сьогодні називають "мертвим народом".

Наталя Кляшторна.