Не раз доводилося чути від наших людей, що всі ми, у яких прізвища мають
закінчення на "ський" - не є щирими українцями, якщо не поляками, то польськими запроданцями, не дуже надійними людьми, які для нашої неньки України нічого доброго не зробили, що особисто мене дуже дивує...

  Бо ті хто дійсно цікавиться історією нашої держави,
давно вже мабуть зауважили, що майже 2/3 видатних людей минулого мають
прізвища якраз з закінченням на "ський", "зький", "цький", або дотичні за своїм
походженням до таких людей.

  Пообкладалися портретами Степана Бандери, а прочитати його автобіографію розуму не вистачає. А дарма, тому що у Степана Андрійовича бабця - Розалія Білецька, мати - Мирослава Глодзінська, дружина - Ярослава Опарівська,
теща - Юлія Ганьківська, я вже мовчу про те що спадковість, як стверджують
вчені, передається більше по материнській лінії...

  До речі, дружина командуючого УПА Романа Шухевича - Наталія Березинська,
мати символу української нації Євгена Коновальця - Марія Венгриновська,
ідеолог державної самостійності України - Микола Міхновський,
історик і державний діяч, голова Центральної Ради - Михайло Грушевський,
громадсько-політичний діяч, митрополит УГКЦ - граф Андрей Шептицький,
онук гайдамацького курінного отамана Грушівського - Тарас Шевченко.

  Ще один приклад, мати Івана Франко - Марія Кульчицька, дружина - Ольга Хорунжинська. Вивели в люди Івана Яковлевича шляхтичі - дядько Павло Кульчицький який навчив його читати й писати українською мовою, а тітка
Людвіга Кульчицька, яка походила із "загонової шляхти", розповідала малому
про польське повстання 1863 року, вселивши дух революціонера.

   Тому, в першу чергу, хочу навести статті "Рагулі" де дається належна
оцінка категорії таких людей, які всіляким способом намагаються
принизити нас - нащадків шляхетних українців.

  Тільки дурень думає що він наймудріший, тільки рагуль вважає що він
найбільший патріот...

                                        З повагою - Ігор Булинський
    
          
        

Після окупації Західної України Радянським Союзом росіяни, які сюди
приїхали, почали зневажливо називати галичан спочатку "вуйками”,
приблизно з кінця шістдесятих років "рагулями”, а вже з середини
вісімдесятих цей термін трансформувався у "биків”. Віднедавна і деякі
галицькі українці, жителі міст, почали цими словами називати тих же
українців, але вихідців із села.

На Сході України для окреслення сільських
мешканців замість західноукраїнського "рагуль” здебільшого вживали
"когут”. Але якщо хтось думає, що "рагулі” — це українці, а конкретніше —
галичани з села, той жорстоко помиляється. Я зустрічав типових рагулів
росіян і євреїв, які усе своє життя мешкали у великих містах. Отже,
перед тим, як говорити про рагулів, треба їх якомога чітко
термінологічно ідентифікувати.

"Короткий словник жаргонної лексики української мови” Лесі Ставицької
подає таке: "Рагуль” або "рогуль” на кримінальному і молодіжному
жаргоні означає "сільський житель”, але це дуже бідне і розпливчасте
визначення. Термін, яким в українській мові довгий час послуговувалися
для визначення цього поняття — "посполитий”, "Словник української мови”
Бориса Грінченка подає як "простий, простонародний”, а також "селянин”.
Слова теж дуже близькі до цього поняття — "міщанин” і "обиватель” більше
вживають у російській мові. І найближче до нашої лексеми "рагуль” є
німецьке слово "філістер” (der Philister), яке "Словник іншомовних слів”
подає як "обиватель, міщанин, людина з вузьким світоглядом і
святенницькою поведінкою”.

"Міщанин” — це житель міста, "обиватель” польською означає
громадянин, отже, ми наближаємось до істини, що "рагуль” — це термін,
яким ми будемо окреслювати людей пересічних, доволі примітивних,
малоосвічених, далеких від моральних, духовних та інтелектуальних істин,
але абсолютно незалежно від їхнього національного чи соціального
походження. Таких людей Шопенгауер дуже влучно називає "фабричний
продукт природи”. Тобто термін "рагуль”, радше, має забарвлення не
соціально-національне, а морально-психологічне.

Якщо взяти антипод рагуля, то це буде людина благородна, шляхетна,
моральна, витончена, та, яку ми називаємо закінченим інтелектуалом.
Проте ці поняття настільки складні й багатогранні, що деколи справді
витонченою і благородною людиною може виявитися неосвічений селянин, а
професор університету, від якого пахне французькими парфумами, — типовим
рагулем.

Отже, за нашою класифікацією, рагуль — це насамперед людина з
надзвичайно завищеною самооцінкою, з гіпертрофованою пихатістю і святою
вірою у вищість своєї персони. Коли людина духовно та інтелектуально
надзвичайно бідна, вона цю бідність інстинктивно намагається
компенсувати фальшивими механізмами своєї вищості. Так, як, за теорією
Адлера, фізичний недолік людина намагається компенсувати невпинним
прагненням до влади, так і свою духовну ницість рагуль намагається
щоразу підкреслити своєю формальною перевагою над людьми. Найкраще ця
рагульська пихатість виявляється в поведінці більшості чиновників різних
рівнів. Київський політолог Дмитро Видрін чудово підмітив, що для
чиновництва найвищого ешелону української політики найвищим кайфом є
приниження простої людини. Це приниження у можновладців стало навіть
своєрідним видом спорту, і вони залюбки хизуються один перед одним тим,
як вони "опустили” якогось рядового мента, швейцара чи звичайного
прохача. Тому дуже влучне народне прислів’я каже, що немає гірше, як з
Івана пана, а з Марійки — добродійки.

Означення "рагуль”, що, нагадую, не є означенням національним чи
соціальним, найбільше збігається з означенням "плебей”, яке протилежне
до людини шляхетної якщо не за своїм походженням, то принаймні за духом.
Рагульській пихатості протистоїть природна простота і благородство
шляхетних. Для благородної людини метою життя є робити добро,
переборюючи труднощі, для рагуля — робити зло, уникаючи небезпек. Донька
багатого підприємця, молода албанська дівчина стає Матір’ю Терезою, а
після її смерті залишилися усього два сарі, сандалі, парасолька і
вервиця. Королева Єлизавета ІІ під час Другої світової війни, будучи ще
тоді принцесою, збирала і розбирала мотор військової вантажівки, а також
шила рукавички для англійських солдатів. Рідні сестри російського царя
Миколи ІІ, великі княжни, під час Першої світової війни були простими
санітарками і виносили під кулями поранених з поля бою в Галичині. Це
життя людей шляхетних.

Шведська принцеса Софія і британський принц Вільям мріють поїхати до
Нігерії, щоб боротися зі СНІДом, і ми віримо у щирість їхніх намірів,
тому що вони люди благородні. Також ні в кого не виникає сумнівів, що
Олена Франчук бореться зі СНІДом лише "для понта”, і її, на відміну від
принцеси Софії, дуже важко уявити десь у джунглях схиленою над
невиліковно хворим негром. Шляхетність і нешляхетність розрізнити
неважко. Люди шляхетні безстрашно йдуть назустріч небезпеці і вмирають
десь у полі, захищаючи свою країну чи рятуючи життя людей. Наші ж
рагулі-плебеї, високі чиновники, одразу ж після Чорнобильської аварії
відсилають своїх діток до Криму в "Артек”, а самі ховаються від
радіації.

Людина шляхетна, на відміну від рагуля, зазвичай є безпорадною і
необізнаною у практичних життєвих ситуаціях, тому що її висока
духовність заважає зробити правильні кроки у боротьбі за виживання.
Рагуль же завжди інтуїтивно добре обізнаний з правилами гри суворої
реальності і ніколи не потрапить у халепу там, де треба "стіну пробивати
чолом”. Рагуль у боротьбі за місце під сонцем виявляє феноменальний,
майже комп’ютерний прагматизм, і кожний його крок, кожне слово і кожна
дія спрямовані на досягнення практичного успіху. Рагуль, надуривши
продавця на лотку на одну гривню, тішитиметься цьому цілий день. Його
соціальні рефлекси дивують чіткою функціональністю, яка дорівнює
реагуванню амеби на світло. Він сповідує моральні принципи лише там і
настільки, де і наскільки це потрібно для досягнення його примітивної
мети. Характерною рисою рагуля є невдячність, тому що вона не вписується
у схему "віддавати лише тоді, коли це має практичну вигоду”. Рагуль
досконало володіє мистецтвом підступу і лицемірства.

У рагуля майже цілковито атрофоване почуття гумору, він "не в’їжджає”
не лише у витончені анекдоти, а навіть у пересічні. У нього є свій
гумор, у який "не в’їжджає” вже будь-хто інший. Як наслідок —
неадекватна реакція на найменший гумор щодо нього самого. Те, що
викликає поблажливу усмішку в людини витонченої і шляхетної, в рагуля
викликає цілковите несприйняття і ворожість. Рагуль ображається з
будь-якого приводу і дуже болісно реагує на все те, що хоча би найменше
зачіпає його "дорогоцінну” особу. Звідси його злопам’ятство і невміння
вибачати.

Оскільки рагуль є людиною практичною, то для нього цілком чужими є
такі речі, як духовність та інтелект. Тому в нього майже нульовий
моральний та інтелектуальний рівні, які проте деколи поєднуються з
феноменальним знанням практичного життя, побутової культури та етикету.
Зовнішня охайність, естетичний смак в одязі, бонтон у спілкуванні рагуля
різко контрастує з його абсолютною внутрішньою спустошеністю. І ще одна
безпомилкова ознака рагуля, якої він ніколи не в змозі позбутися, —
примітивна, кострубата, недосконала мова, засмічена русизмами, якщо це
українець, або граматичними помилками та матом, якщо це росіянин, єврей
чи будь-хто інший.

І, напевно, останнє і найважливіше: людина шляхетна ніколи не
образить будь-якої людини, і тому той, хто когось називає "рагулем”,
насправді і є тим рагулем.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: Поступ

Не знаючи, чи всі відають, що таке рагулізм і хто такий рагуль, поясню. Це таке своєрідне стан духу, таке особливе світогляд, коли людська сутність, його мораль і моральність обмежуються хапальними рефлексами і примітивними емоціями. Обізнані люди стверджують, що рагуль (жін. рагуліха) - це некультурний, примітивний, тупий чоловік.

Рагулізм як термін спочатку виник у Західній Україні, зокрема, у Львові, а після 70-х років минулого століття поширився по всій Україні та СРСР вже безвідносно національності. Вважається, що вперше це явище проявилося в неадекватній поведінці колишніх жителів сільської місцевості, які після Другої світової війни масово мігрували в міста. На жаль, в результаті переселення не відбулося еволюційної передачі міських традицій новим городянам, які, втративши своє сільське обличчя, не знайшли міського.
Але це - гола теорія.

На практиці, в реальному житті, рагуль, звичайно ж, постійно трансформується, перетворюється, мімікрує, виряджається в новий одяг, набуваючи досвіду і звички міської людини. І тим не менш, нинішній рагуль - це як і раніше самовпевнене, надуте істота, свято повірило, ніби на таких, як воно, тримається світ. Вони, рагулі, сьогодні дивляться на нас з екранів телевізорів, виступають з парламентської трибуни, панують в державних органах, навчають, тренують, розважають, лікують, прокурорства ... Вони надзвичайно ласі на владу.

Приклад - всі львівські мери за останні 16 років (нинішній - виняток) - вихідці з села, то ж саме з губернаторами. Чимало рагулів влаштувалися на митниці, у податковій службі, у вузах, закладах культури. Чи погано це чи, навпаки, добре?
З точки зору «закону джунглів», де, як відомо, виживає найсильніший, може, й непогано.

Но з іншого боку ... Безапеляційний, рідко в чомусь сумнівається і охоплений докорами сумління рагуль з приводу (спорт, політика, мистецтво, історія, культура, побут) має власне непохитне думку. Насправді, воно запозичене з якоїсь газетки чи попсовою телепередачі, почута у дитинстві від бабки Параски або в підлітковому віці - від Васі-кореша з сусідньої підворіття, а в юнацтві - від «майданних Гринджоли». Та хто з нас, людей нормальних, не переконувався на власному досвіді, що свою думку рагуль вважає єдино правильним, альтернативні ідеї геть відкидає, до чужих думок ставиться з войовничим зневагою. Втім, звичайний рагуль легко піддається навіюванню з боку більш просунутих соратників. Особливо в тих випадках, коли його особистий соціальний тотем (горілка, сало, квашена капуста) не порівняти з соціальним тотемом більш авторитетного рагуль - шестисотий «мерс», вілла в передмісті і дороге віскі.

Сьогодні рагулі зустрічаються скрізь і всюди. Нині рагулізм не є чимось виключно львівським або київським, або донецьким - це, схоже, вже загальнонаціональне явище. Нинішній рагуль - зовні благопристойний, відмінно одягнена людина з цілим набором супутніх опцій у вигляді дорогих лімузина, мобіли, наручних годин і краватки за 500 у. е. І разом з тим, незважаючи на свій соціальний статус - нардеп він чи губернатор, мер або митник, медик або педагог, - це малокультурні, цинічне, фарисейство, завидющеє, бездуховна істота з прадідівських хватальним рефлексом.

І наостанок. За однією з версій, слово «рагуль» походить від слова «рогатка», колись так називали шлагбауми на міських заставах, за які селян у брудному одязі в місто не впускали. На жаль, сьогодні рагулів пускають скрізь, в охайному одязі, але з брудними душами і помислами.

Юрій Кріль

- - - - - - - - - - - - x - - - - - - - - - - - -

 

 

Велика доба рагулізму.

Дивлячись трансляцію з Верховної Ради, я у нервах вигукнув звичне: «От рагулі!» Потім замислився - мабуть, другим пiсля горiлки найчастiше вживаним українським словом є слово рагуль.
.
Його конкретного смислового визначення словники не подають, але майже всi громадяни соборної, вiд малого до великого, знають це слово й активно використовують у своєму лексиконі. Що ж воно означає? Я ризикну i спробую окреслити його значення. Рагуль у первiсному розумiннi - це український автохтон, який дотримується своїх звичаїв, традицiй i має свiй, не схожий на iншi, погляд на навколишнiй свiт. У нiмцiв така людина називається бюргером i є шанованою у суспiльствi. У нас це слово означає лише лайку. Можливо, в цьому є рацiя. То хто ж вiн, український рагуль на початку третього тисячолiття?.
.
Людина з-за рогачки.
.
Саме слово рагуль, ймовiрно, виникло у Львовi на зламi ХIХ i ХХ столiть. Саме так львiвськi батяри прозивали примiських селян, якi щодня постачали до крамниць i на ярмарки ярину, фрукти, молоко, сир, ковбаси та iншi делiкатеси, що так смакували мiщанам. Рагуль, а правильнiше, рогуль - це людина з рогачки, рогульки по-польськи, тобто з-за мiської застави. Столiттями рогулi мирно спiвiснували з мiщанами: вони годували мiсто, а мiсто натомiсть оберiгало їх товстими мурами вiд ворожих навал. Крiм того, мешканцi примiських сiл мали шанс вибитися в люди: набути якогось ремесла i стати правдивим львiв`янином або поповнити лави численного львiвського плебсу, який найбiльше й кепкував із провiнцiйних рогулiв..
.
Та все змiнилося пiд час Другої свiтової вiйни. Вiдбулося "велике переселення народiв": одних - на цвинтарi, iнших – у заслання, а палких прихильникiв нової влади разом із новими господарями мiста - у залишенi квартири. Судячи з усього, саме тодi й розпочалася Велика доба рагулiзму, яка почасти триває й досi. Львiв та й усю Захiдну Україну заполонила хвиля носiїв нової iдеї, за якою освiченiсть i культурнiсть розцiнювались як схильнiсть до контрреволюцiйної дiяльностi i карались за законами воєнного часу. Не дивно, що корiннi львiв`яни, яких залишилась жменька, досi розповiдають якнайсмiшнiшi анекдоти й iсторiї про новоспечених львiв`ян, які ходили в театри з дружинами, вбраними у пеньюари колишнiх пань, бо думали, що це – вечiрнi сукні. Вони ж подавали до столу борщ у порцелянових нiчних горщиках....
.
Рагуль-ґеґемон на марші.
.
Цiкаво, що пiд впливом прибульцiв змiнилось i саме слово: мiсцевий рогуль став радянським рагулем-ґеґемоном. Оселившись у колишнiх панських покоях, проїхавшись раз трамваєм, вiн раптом осягнув усю значимiсть перемiн, що стались у його життi, i вiд щирого серця почав зневажати єдинокровних братiв своїх, якi ще жили в селах, й iменувати їх не iнакше, як рагулями, биками, лохами тощо..
.
Як вiдомо, час рiкою пливе. У його бурхливих водах пiд керiвництвом "мудрої" партiї рагулi так розмножились, що вже не помiщалися в межах старого мiста. I рагульська, перепрошую, радянська влада почала будувати на родючих навколомiських полях дев`ятиповерховi вулики. Так виникли новi львiвськi мiкрорайони: Сихiв, Рясне, Пiвденний, Пiдголоско та iншi, густо заселенi мешканцями, якi вже назавжди залишили мамину свiтлицю в селi, але так i не прижилися у мiстi. Отож, у значної частини львiв`ян прищепився комплекс меншовартостi, зумовлений стiйким вiдчуттям тимчасовостi їх перебування у мiстi. А раз я тут не вдома, то можу смiття з вiкна на голову ближньому викинути, нацюняти у власнiй брамi, висадити вiкна у пiд`їздi чи вкрасти ринву на дачу. I жодних проблем iз сумлiнням - усе ж навколо чуже!.
.
Поступово усвiдомлюючи своє панiвне становище, рагулi взялися за культуру: з`явилась лiтература, в центрi уваги якої стояв, наче скеля, непереможний рагуль, сильно вдячний власнiй владi за своє щасливе дитинство; театри наповнились "душевними" постановками з життя рагулiв; iсторики взялися за переписування всесвiтньої iсторiї на користь пригноблених i дiйшли до Адама i Єви, які, як виявилось, були завзятими комуняками. I лиш представники прикладних наук зумiли зберегти вiдданiсть правдi, бо супердержавi були потрiбнi ракети, а вони лiтають не за рагульськими законами, а за законами фiзики..
.
Бiльше того, рагулi заклали пiдвалини власної медицини, найяскравішими представниками якої стали Кашпiровський i Чумак. Заряджання води руками, лiкування поглядом та зцiлення голосом популярнi й досi у широких рагульських масах, вiд чого вони трiшки порiдшали..
.
Рагулiзм процвiтав. А тим часом держава гинула, бо, як вiдомо, правдивого рагуля, незалежно вiд того, якої вiн нацiї, чогось навчити неможливо. Вiн народжується iз таким запасом iнстинктивних знань, що для решти у його головi мiсця немає. А самим iнстинктом довго державою не покеруєш. Врештi iмперiя завалилася. Здавалось, що пiд її уламками загинула Велика доба рагулiзму в нашому краї..
.
У тенетах безмежної влади.
.
А дзуськи! Замiсть того, щоб подбати про людей, про економiку, вiд якої залежить їх добробут, про культуру, новоспечена влада кинулась воювати з пам`ятниками, боротися за мандати i розширювати життєвий рагульський простiр, забудовуючи примiськi села котеджами. Справи цi, безперечно, потрiбнi, але ж не термiновi. На мiсцi старих монументальних символiв почали з`являтися новi, уквiтчанi бронзовими кетягами калини..
.
Змiцнiвши у боротьбi з пам`ятниками та наочною агiтацiєю, рагуль вiдчув смак абсолютної влади - безкарної i... прибуткової. Навколо Львова, Києва, Харкова, Одеси утворились "Потьомкінські села" особнякiв нової ґенерацiї владних рагулiв. Не вiдзначаючись особливим художнiм, перепрошую, смаком, вони звели якусь фантастичну колонiю, де кожен iз в`язнiв має власну в`язницю: у три поверхи, з гаражем, дружиною i бультер`єром. Якби ж вони всi враз переїхали у це селище, зване в народi "Вiльна Україна"!.
.
Та, на жаль, бiльшiсть із наших рiдних рагулiв прагне мешкати у престижних вiллах у самому Львовi, тому вони перебудовують вишуканi будинки львiвських аристократiв у потворнi гуртожитки Доби новiтнiх рагулiв. Сьогоднi рагуль вже не схожий на перекупку з передмiстя, яка торгувала пряниками-юрашками на святоюрському ярмарку. Нинi вiн обвiшаний стiльниковими телефонами, сидить за кермом паркетного джипа, схожого на міні-автобус. Вiн навчився говорити "правильнi" слова про "державотворчу функцiю i ворогiв входження у Європу". Його вiкна вiд свiту затуляють сателiтарнi антени. Вiн зустрiчає нас холодним поглядом владаря в кожнiй державнiй конторi i пiдраховує, що з нас може мати..
.
 

 

Від рогуля – до олігарха.

.
Зрештою, з усiм цим можна було б змиритися, адже i в рагулiзмi є позитивнi риси. Наприклад, консерватизм i фанатична вiдданiсть традицiям, завдяки чому ми, можливо, зберегли свою нацiональну iдентичнiсть. Та й не однi ми у своєму рагулiзмi - нiмцi цiлу народну (!) книгу присвятили вiтчизняним рагулям: "Шiльдбюргери" називається. У нiй йдеться про мiщан, якi свiдомо позбулися розуму i взялися правити мiстечком за безглуздими законами. Закiнчилась ця iсторiя печально - Шiльда згорiла. Отож, нiмцi ще 1598 року (рiк виходу в свiт книги) розпрощалися з власним рагулiзмом. А ми тiльки-но входимо у його найрозвинутiшу фазу, коли ще не все вкрадено i сучасний рагуль має де розвернутись, придумати якусь несусвiтню нiсенiтницю i втiлити її в життя на посмiх усьому свiтовi. Наприклад, викидати державнi кошти на рiзноманiтнi помпезнi святкування, ювілеї, добудову замків у той час, коли тисячi хворих українських дiтей не можуть одужати, бо батьки не мають коштiв, а державнi лiкарнi з куцим бюджетом не є лiкувальними закладами, а радше дiагностичними центрами, де лише виносять вирок..
.
У часи незалежної i соборної рагуль при владi дiстав новий стимул для розвитку. Тепер кожен із них прагне стати олiгархом. Це нове слово стало синонiмом багатiя, щасливчика, улюбленця долi, людини, яка має карт-бланш. Кожен рагулик районного масштабу прагне стати схожим на якогось київського бонзу, що розбагатiв завдяки державним кредитам, якi не має намiру повертати. Вiн витискає з рiдного району все, що може, не забуваючи показувати на всiх патрiотичних мiтингах i парадах запухлу вiд важкої державотворчої працi мармизу, регулярно виїжджає за кордон для "розширення свого свiтогляду та навчання в захiдних демократичних iнституцiях"... Саме цим заплилим лицем i дубовим чолом ми впевнено стукаємо у Європу. Європа ж закриває кордони i розширює звiринцi на випадок нелегальних емiгрантiв-рагулiв з нашого боку..
.
Просто красти тепер не модно, треба красти так, щоб про тебе говорили, щоб увесь в золотi ходив i срiблом накривався, щоб у пса платиновi коронки були, а в кишенi - з десяток паспортiв рiзних держав, щоб можна було, засiдаючи у парламентi, в носi подлубатися i пику опонентовi набити. Тепер юнi рагулята хочуть стати не космонавтами чи вчителями, а Ахметовими і Лазаренками..
.
Слава останнiх давно перевершила славу генiального Кобзаря i його талановитого однофамiльця Андрiя Шевченка. Про них сперечаються глави держав, про них пишуть газети, про них говорять у громадському транспортi напiвголоднi пенсiонери..
.
Колишнiй радянський i нинiшнiй український рагуль звик думати i дбати тiльки про себе, на всiх решта бракує часу. Вiд цього почали розсипатись кам`яницi, якi простояли сто, двiстi i бiльше рокiв, почастiшали фатальні аварiї у шахтах, та й стихійні лиха не оминають багатостраждальну Україну..
.
Бiднi ще бiльше збiднiли, а багатiї ще бiльше збагатилися. Бо ж вони нам встановлюють ціни на комунальні послуги, на хліб і молоко! А потім, підраховуючи надприбутки, «тішать» нас байками про світову фінансову кризу і падіння долара..
.
Та найгірше, що нинішні владні рагулі хочуть, щоб і ми були на них схожі, щоб «піпл хавав усе, що ми скажем»... Вони швидко забули, що до влади їх привів власне народ, який хоч і терплячий, але не німий віл. Адже це ми, взявшись за руки, переступивши власний страх, стояли у Хвилі Свободи від Львова до Києва, це ми голосували за незалежність 1 грудня 1991 року, це ми вийшли на холодний майдан Незалежності, щоб підтвердити свій вільний вибір, це ми вдруге і втретє дали шанс для демократичних сил створити справедливу владу, гідну свого народу... І де ми, а де рагулі? Вони відразу по виборах забули про нас, відчувши масний запах грошей. Тож не дивно, що ми нині, затягнувши паски, навчаємо дітей іноземних мов, щоб мали шанс на еміґрацію. На рідній землі їм ще років із двадцять місця немає. Хіба годуватимуться з рук тих самих рагулів-олігархів. Найсмішніше, що й можновладці свої чада теж висилають за кордон – нині і за триметровими парканами небезпечно. Цілком можливо, що наші діти десь там, у цівілізованих європах-америках і зустрінуться, і створять сім`ї, і будуватимуть там свою вільну і незалежну віртуальну Україну... А хто ж залишиться тут?.
.
...Прокинувшись, я щоранку уважно вдивляюся у власне вiдображення - чи це не рагуль позирає на мене iз дзеркала, а може, лох, бидло, бик? Може, саме час податись у полiтику, прикупити якийсь спиртозаводик чи кавалок газової труби на захiд. Адже живеш один раз. I дуже не хочеться, щоб у той найстрашнiший день услiд тобi сказали: "Вiдмучився..." Але знаходжу у своїй кишені кілька гривень на щодень і заспокоююсь – до мордатого рагуля мені ще дуже далеко..
.
В Українi казка про Попелюшку стала дiйснiстю. Щоправда, Попелюшка виявилась жадiбною потворою з маленьким, з горiхове зерня, мозком, яка шляхетного принца перетворила на жебрака. На щастя, казка ще не закiнчилася. Але пишемо її нинi не ми...

Богдан ВОЛОШИН, „Новий Погляд”

Також пропоную уважно прочитати статтю - "Походження українських прізвищ".