Персональний сайт Ігоря Булинського - Русини

Хто не знає свого минулого, той не вартий і майбутнього. Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам не годен пошани... М.Рильський



Персональний сайт Ігоря Булинського



Від пам'яті роду - до пам'яті нації !

Кожний нарід гордиться своєю шляхтою, тільки один український відмежовується насилу від того вінка людських окрас... О.Кобилянська

Вівторок- 17.10.2017 - київський час - 12:18 - вітaю вас Гость

У поняття шляхетність акумульовано добропорядність, чесність, справедливість, благородність, глибока християнська мораль. Ці риси характеру, поведінки були притаманні багатьом родинним династіям, які належали до українських лицарсько-шляхетних гербів Драго-Сас, Корчак, Корвін, Еліта і інших впродовж усіх віків... Шляхетність - це особливий спосіб мислення та позиціонування себе в суспільстві, прагнення до постійного розвитку та самовдосконалення... Шляхетність зобов'язує...
Братерство родинне нам душу бентежить, до єдності кличе, до чину взива... Служили Вкраїні завжди як належить - шляхетська амбітність і горда душа!...
Головна | Русини | Реєстрація | Вхід





S A S


Історичні факти



Oпитування
Чи маєте Ви відношення до шляхти ?
Всього відповідей: 265



Це банер мого сайту: =Персональний сайт Ігоря Булинського - українська шляхта=, натисніть його і ви отримаєте HTML-код цього банера


Форма входу



Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Сертификат на никнейм Sokil, зарегистрирован на Булинський Ігор Ілліч




С Л А В Е Н Ь

Ш Л Я Х Е Т С Ь К О Г О

Т О В А Р И С Т В А
- х -

З глибин предковічних до нашого часу,
Попереду завше трима хоругву
Когорта шляхетна - підвалина роду,
І з Богом у серці завжди на слуху.
- х -

Приспів:
Братерство родинне нам душу бентежить,
До єдності кличе, до чину взива...
Служили Вкраїні завжди, як належить,
Шляхетська амбітність і горда душа!
- х -

В думках і піснях лине дзвін про них краєм,
Геройство їх блискає в наших очах:
Хмельницький, Виговський, Немирич, Мазепа,
Ця слава не вмре, не поляже в віках.
- х -

Приспів:
Братерство родинне нам душу бентежить,
До єдності кличе, до чину взива...
Служили Вкраїні завжди як належить,
Шляхетська амбітність і горда душа!
- х -

Чи ми не нащадки тих лицарів дужих?
Ще поки не впав, їх підхопимо стяг,
Покиньмо оспалість, зневіру й байдужість,
Нас ждуть перемоги і слава звитяг!
- х -

Приспів:
Братерство родинне нам душу бентежить,
До єдності кличе, до чину взива...
Служили Вкраїні завжди як належить,
Шляхетська амбітність і горда душа!

- - х - -



Український національний інтернет-портал «Аратта. Вікно в Україну»

Турка-жемчужина Карпат

Каталог сайтів України













 

 


"Кожен завойовник лишав у Вавілоні свою потаємну жилку, вона ховалася,
як пирій у ріллі, й озивалася у нащадках через століття...
Ще й тепер, коли збираються до хреста майже всі обличчя,
не завітрені суховіями, не заличковані сонцем і степом, то добре видно,
звідкіля хто прийшов до Вавілона – хто від монгола бистроокого,
хто від бундючної Речі Посполитої, хто від турка чи грека, а хто був українець,
отой правічний русин без жодної домішки: з венендів, скіфів чи антів"...

= Василь Земляк. Лебедина зграя. =



Русини (руси) - назва українців і білорусів в 10 - 20 ст., корінних слов'янських народів Русі, що виникли на основі семи народів (поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, волиняни), про що свідчить Літопис руський : "Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по Бугу,— а потім же волиняни". Вперше назва "русин" засвідчена в угодах князя Олега з греками 911 року (7 разів) та князя Ігоря 945 року (6 разів).



Як русини стали українцями


Серед широкого загалу, і навіть серед частини науковців, досить поширений стереотип, що русинами завжди були лише західні українці. Сучасні ж діячі так званого політичного русинства на Закарпатті навіть оголошують існування там окремого русинського народу, відмінного від українців, на тій підставі, що закарпатці найдовше зберігали цю самоназву. Але річ у тому, що раніше всі українці звалися «русинами», а етнонім цей походить саме з Середнього Подніпров’я. Етнонім «русини» — перша самоназва українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.



Вперше цей етнонім у збірній формі множини «русь» і в однині «русин» фіксується в «Повісті временних літ» під 911—912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. (Такий тип етнонімії зі збірною формою множини взагалі характерний для давньоруської та староукраїнської мови, наприклад, «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин», «мордва» — «мордвин» і т. п.) Походження самої назви «Русь», від якої утворився названий етнонім, дуже дискусійне, заплутане й заслуговує на окремий розгляд. Але, як свідчать мовознавчі дослідження, всі етноніми, як правило, утворюються доволі випадковим шляхом і, виникнувши, швидко втрачають зв’язок із середовищем свого походження (наприклад, франки були відмінним від французів народом, хоча й дали їм свою назву, а болгарами спочатку звалися тюркські кочівники). В давньоруський час етнонім «русь»/«русин» вживався лише стосовно жителів Київського і Переяславського князівств, тобто Русі у вузькому чи власному розумінні. Решта ж мешканців Давньоруської держави, як це добре видно з літописів, звалися так, тільки зіштовхуючись із представниками чужих держав, оскільки мали власні, земельні етноніми. Вони утворилися після зникнення давніх племінних етносів (полян, волинян, деревлян та ін.) і виникнення в період удільної роздробленості нових етнічних спільнот у межах «земель»-князівств. На території України це «чернігівці», «галичани», «володимирці» («волинці»), невелика спільнота «болохівців», а також «турівці» на нинішньому україно-білоруському прикордонні і «севрюки» на україно-російському. У кінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. самоназва «русь»/«русин» поширюється на всю територію Південної Русі (в майбутньому України), витісняючи земельні етноніми. Поширення тут етноніма «русь»/«русин» як самоназви всього місцевого населення, що чітко фіксується в літописах (найбільше у Галицько-Волинському), є свідченням завершення українського етногенезу. Адже поява єдиної самоназви, як показують дослідження етнологів, свідчить і про появу етносу. На теренах Росії приблизно тоді ж утверджується самоназва «русские», яка хоч і подібна до «русь»/«русин», проте утворена за зовсім іншою моделлю (див. «Як народилися українці», «ДТ» за 23 квітня 2005 р.).



Прикладів, коли зовсім різні народи мають схожі й навіть тотожні назви, етнологія знає достатньо (франки і французи, бритти і британці, татари — сибірські, казанські, астраханські, кримські та ін., які є різними народами). До речі, такі назви, як «русичі», «руси» і т. п., що нині широко вживаються як письменниками, так і науковцями, є кабінетним витвором частково давніх книжників, а частково сучасних авторів. Самі наші предки їх не використовували.



Отож, етнонім «русь»/«русин» вживався як самоназва всього українського народу впродовж XIII — початку XVIIІ ст., і це добре задокументовано джерелами як із Волині та Галичини, так і з Середнього Подніпров’я. Зокрема його у тій-таки давній формі «русь»/«русин» ми зустрічаємо в таких пізніх за часом створення творах зі Східно-Центральної України, як «Хроніка» Феодосія Софоновича (завершується 1672 р.), Літопис Григорія Граб’янки та вірші й приповісті Климентія Зіновієва (кінець XVII — початок XVIII ст.), Літопис Самовидця (закінчується 1702 р.), Літопис Самійла Величка (початок XVIII ст.), а також у гетьманських документах того періоду. А сама Україна тоді звалася «Руссю». Росію у нас тоді звали Московією, Білорусь — Литвою (і, відповідно, росіяни — «москва», білоруси — «литвини»).



Найбільш пізнє вживання етноніма «русин», виявлене мною у джерелах зі Східно-Центральної України, припадає на 1728 р. Ми натрапляємо на нього у драмі «Милость Божія», створеній у Києві до 80-річчя початку Хмельниччини та на честь вступу на гетьманську посаду Данила Апостола. Водночас ще у 50-х роках ХІХ ст. етнонім «русин» вживався тут кобзарями у співаних ними думах. Наприклад, у записаній від кобзаря Андрія Шута з Чернігівщини думі «Хмельницький і Василій Молдавський» говориться: «Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин». Цей факт свідчить, що етнонім «русин» вживався у Східній Україні, зокрема серед простолюду, де книжні й офіційні термінологічні нововведення сприймалися не одразу, набагато довше за відзначений 1728 рік.



У XVIII—ХІХ ст. в підросійській Україні, насамперед серед політичної еліти, етнонім «русь»/«русин» витісняється офіційною, прийнятою в державному діловодстві Росії формою «малоросіяни», пізніше зміненою на «малороси». До речі, цей термін ввели в обіг самі українці, хоча зміст його спочатку був зовсім іншим, ніж пізніше. Походить він від назви Мала Росія, яка разом з назвою Велика Росія була введена в обіг константинопольським патріархатом у ХІV ст. При цьому греки, за аналогією з термінами «Мала Греція» і «Велика Греція», під Малою Росією розуміли метрополію — Південну Русь (теперішню Україну), а під «Великою Росією» — її віддалені колонії й окраїни. Цю грецизовану версію назви Русі, разом з утвореним від неї етнонімом «малоросіяни», спопуляризували київські книжники ХVII ст. Від них її перейняли офіційні кола Росії, причому змінивши зміст, який став тепер означати росіян, тільки вже «малих».



На приєднуваних до Російської імперії правобережних українських землях етнонім «русин» зникав не відразу (що ще раз свідчить на користь його довшого побутування і в Східній Україні). Так, іще у 60-х роках ХІХ ст. він широко вживався на Східному Поділлі, яке, як відомо, ввійшло до складу Росії наприкінці XVIII ст. Зокрема етнонім «русин» стосовно нинішньої Вінниччини фіксується у відомому збірнику приказок і прислів’їв Матвія Номиса (Симонова) та в зібраних там же народних оповіданнях і казках. Вживає його у своїх творах і подолянин Степан Руданський. Саме в ХІХ ст. фіксується вживання цього етноніма у формі множини «русини». У західних регіонах України (на Волині, Галичині, Буковині) самоназва «русини», яка вже не була на той час загальноукраїнською, побутувала до початку, а то й до середини ХХ ст., а на Закарпатті ще довше.



Етнонім «українці» виникає пізно, утверджується ж як загальноукраїнська самоназва практично на наших очах. Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами. В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Це був іще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності. Спричинили ж перетворення терміна «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави. Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні). В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український». Термін же «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний. Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».



Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України. Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності в українців своєї державності. Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів. Проте утвердження нового загальноукраїнського етноніма відбулося далеко не відразу. Зокрема Тарас Шевченко терміна «українці» ще не вживає. У творах Степана Руданського етноніми «українці» і «русини» фігурують паралельно. Леся Українка вже взяла новий етнонім собі за псевдонім, хоч інколи все ж використовувала і назву «русини», «русько-український народ». Серед широких народних мас етнонім «українці» приживався як самоназва ще повільніше. Остаточно утверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні аж після національно-визвольних змагань 1917—1920 рр.



На Галичині та Буковині етнонім «українці» починає поширюватися з кінця ХІХ ст., коли там відбувається піднесення українського національно-культурного руху. Особливо цьому сприяли своєю діяльністю Іван Франко, Андрей Шептицький, Михайло Грушевський, а пізніше — рух січових стрільців і національно-визвольні змагання, включно з діяльністю УПА. Проте сприйняття народоназви «українці» як власної русинами Галичини затягнулося до Другої світової війни. На Закарпатті етнонім «українці» поширюється найпізніше — фактично аж після його приєднання до України в 1944 році. Як бачимо, український народ у процесі своєї непростої етнічної історії, під впливом певних обставин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно. Взагалі ж випадки зміни народом самоназви у той час, коли сам народ продовжує існувати, трапляються досить рідко.



Василь БАЛУШОК

 

 

 

 

 

 

 


 

 


GRZYMALA


Мої сторінки



Oпитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 173








Погода в Трускавці


Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання












QR-код сторінки
















- Шляхетність зобов'язує -


82200 Україна Львівська обл. м.Трускавець © 2017

- За достовірність змісту матеріалів і статтей несе відповідальність автор -

- Приватний сайт -